Місце, де можна побачити те, про що розповідали бабусі і дідусі
Виставка репортажних фотографій Віллі Праггера (1908-1992, Німеччина) “Заломлення” з архівів німецьких міст Фрайбург та Вюртемберг, що позаминулого тижня відкрилася у стінах Чернівецького художнього музею, як жодна інша, просто приречена на успіх. І справа зовсім не у тому, що людям завжди легше просто дивитися, ніж сприймати інформацію у будь-який інший спосіб. Заковика тут зовсім у іншому. Адже у кожного з нас є власний набір старих родинних фотографій. Розглядаючи усміхнені чи, навпаки, насуплені, обличчя цих людей, про яких достеменно відомо тільки те, що вони жили задовго до нас, мимохідь хочеться зазирнути у їхні долі. Чим переймалися вони у момент, коли усміхались до нас, сьогоднішніх, стаючи до фотографій?
Хоча, ні. Дехто із зображених на світлинах Віллі Праггера людей ще цілком може залишатися нашим сучасником. Наприклад, дідусь чи бабуся, що виросли з цього немовляти, яке мирно спить на балконі у візочку, поки його батько присів почитати газету. Звісно, якщо криваве XXстоліття не пройшлося важким чоботом по його долі. Адже не даремно фоном для цієї напрочуд мирної побутової картинки «Натюрморт: немовля, солдати і вулиця. Бухарест, 1942» слугують люди у військових одностроях, які крокують кудись. Поки що по своїх справах.
Наразі цю виставку вже побачили у багатьох містах Німеччини, Австрії, Румунії і навіть столиці ЄС — Брюсселі. У квітні розпочалося її українське життя. Чи не єдиним недоліком експозиції, хоча з іншого боку його, навпаки, можна потрактувати і як перевагу, є мала кількість представлених тут фотографій з краєвидами і людьми старих Чернівців. (Власне, підписи під представленими на виставці фотографіями також можна було б продублювати українською. Але це так, до слова...) Звісно, якби виставка готувалася спеціально для України, а не для показу в об'єднаній Європі загалом, тут, очевидно, знайшлося би місце для більшої кількості українських мотивів у творчості Праггера. Тим більше, що їх у нього більш, ніж достатньо.
Після робіт «Спогади про літо» 1924 і до кінця Другої світової війни Праггер зробив дуже багато фотографій. Зокрема, на Буковині і в Чернівцях. Загальна кількість його робіт про Румунію сягає 12 тисяч! Та й з точки зору споживача продукту це було б цілком виправдано. Ну, де ще, скажіть, можна побачити таке диво, як землю своїх предків у переламний період її історії? Адже разом із незаперечною мистецькою якістю, фотографі Віллі Праггера, які промовляють до нас живою мовою, мають надзвичайно високу документальну цінність. Про те, що він не міг повністю уникнути діяльності у рамках тодішньої офіційної фотопропаганди Третього Рейху свідчать його фотографії з України, які він зробив під час організованих поїздок у 1942 -1944 рр. Відтак організувати виставку німецького фотохудожника, який хоча й ніколи не був членом НСДПН, проте досяг перших успіхів за часів націонал-соціалістичної диктатури саме в Україні є відважною справою.
Про яку унікальну можливість, власне, йдеться засвідчує розміщений в експозиції знімок під назвою «В окупованій Україні: піднесення солі та хліба королю Міхаю I». Вираз обличчя українського селянина, не кажучи вже про самий вигляд того гіркого хліба, красномовніше за тисячі списаних сторінок передають справжній трагізм ситуації. А хіба не представлені на виставці фотографії викинутих на смітник бюстів Шевченка та Горького, купол спаленої чернівецької синагоги, чи, врешті, Румунського національного дому (нині — Будинок офіцерів) зі свастикою на фасаді, вкотре нагадують: хто, з ким і коли був союзником і які території завойовував?
Хоча, якщо глянути на проблему з іншого боку, вписані у європейський контекст кілька чернівецький світлин лише зайвий раз засвідчили, наскільки ландшафти міста, як і загалом всієї нашої історії, є схожими на європейські. А відтак нинішнє вилучення українських земель з цього контексту вочевидь є штучним. Про що нинішній суперінтегрованій Європі час від часу варто нагадувати. У тому числі за допомогою таких ось фотовиставок.
Хоча, ні. Дехто із зображених на світлинах Віллі Праггера людей ще цілком може залишатися нашим сучасником. Наприклад, дідусь чи бабуся, що виросли з цього немовляти, яке мирно спить на балконі у візочку, поки його батько присів почитати газету. Звісно, якщо криваве XXстоліття не пройшлося важким чоботом по його долі. Адже не даремно фоном для цієї напрочуд мирної побутової картинки «Натюрморт: немовля, солдати і вулиця. Бухарест, 1942» слугують люди у військових одностроях, які крокують кудись. Поки що по своїх справах.
Наразі цю виставку вже побачили у багатьох містах Німеччини, Австрії, Румунії і навіть столиці ЄС — Брюсселі. У квітні розпочалося її українське життя. Чи не єдиним недоліком експозиції, хоча з іншого боку його, навпаки, можна потрактувати і як перевагу, є мала кількість представлених тут фотографій з краєвидами і людьми старих Чернівців. (Власне, підписи під представленими на виставці фотографіями також можна було б продублювати українською. Але це так, до слова...) Звісно, якби виставка готувалася спеціально для України, а не для показу в об'єднаній Європі загалом, тут, очевидно, знайшлося би місце для більшої кількості українських мотивів у творчості Праггера. Тим більше, що їх у нього більш, ніж достатньо.
Після робіт «Спогади про літо» 1924 і до кінця Другої світової війни Праггер зробив дуже багато фотографій. Зокрема, на Буковині і в Чернівцях. Загальна кількість його робіт про Румунію сягає 12 тисяч! Та й з точки зору споживача продукту це було б цілком виправдано. Ну, де ще, скажіть, можна побачити таке диво, як землю своїх предків у переламний період її історії? Адже разом із незаперечною мистецькою якістю, фотографі Віллі Праггера, які промовляють до нас живою мовою, мають надзвичайно високу документальну цінність. Про те, що він не міг повністю уникнути діяльності у рамках тодішньої офіційної фотопропаганди Третього Рейху свідчать його фотографії з України, які він зробив під час організованих поїздок у 1942 -1944 рр. Відтак організувати виставку німецького фотохудожника, який хоча й ніколи не був членом НСДПН, проте досяг перших успіхів за часів націонал-соціалістичної диктатури саме в Україні є відважною справою.
Про яку унікальну можливість, власне, йдеться засвідчує розміщений в експозиції знімок під назвою «В окупованій Україні: піднесення солі та хліба королю Міхаю I». Вираз обличчя українського селянина, не кажучи вже про самий вигляд того гіркого хліба, красномовніше за тисячі списаних сторінок передають справжній трагізм ситуації. А хіба не представлені на виставці фотографії викинутих на смітник бюстів Шевченка та Горького, купол спаленої чернівецької синагоги, чи, врешті, Румунського національного дому (нині — Будинок офіцерів) зі свастикою на фасаді, вкотре нагадують: хто, з ким і коли був союзником і які території завойовував?
Хоча, якщо глянути на проблему з іншого боку, вписані у європейський контекст кілька чернівецький світлин лише зайвий раз засвідчили, наскільки ландшафти міста, як і загалом всієї нашої історії, є схожими на європейські. А відтак нинішнє вилучення українських земель з цього контексту вочевидь є штучним. Про що нинішній суперінтегрованій Європі час від часу варто нагадувати. У тому числі за допомогою таких ось фотовиставок.
2 коментарі