О, я теж читав цю книжку. Навіть можу вимовити ім'я автора. Швидко:) Якщо серйозно, то мені теж роман сподобався. Правда з поправкою на мій вік і досвід читання. Замолоду сприйняв би точно так само, як тут написано у відгуку. Нині ж мій світогляд книга не перевернула, але читається справді гарно. У моєму випадку з таким легким усміхом над своїми молодечими уявленнями про життя. Срдич пише про те, про що потрібно писати.
Звісно, це мало би видаватися системно, а не залежно від вирваного гранту. Контекст у нас майже повністю втрачено. Насправді ми як прибульці в тих декораціях, які нам залишила зникла цивілізація. Навіть якщо ми тут народилися. Бабусі боялися розповідати про той світ, а ми й не питали, бо були вже радянськими дітьми. Може готові були трохи розповісти в кінці 80-х. Але моя бабуся, яка застала той світ, на той час вже померла. Немає цієї сімейної тяглості у сприйнятті минулого.
Так давайте попросимо міську раду видати цю книгу (програма книговидання Кохановського). Наскільки я розумію, що переклад зробила донька журналістки Надії Будної — Леся? Треба уточнити у Лесі Щербанюк. Обіцяю лобіювати це видання на засіданні експертної групи програма книговидання Кохановського.
Найлегше рішення — казати, що всі однаково погані. Ще один варіант, просто не йти на вибори. Але я категоричний противник такої тактики ще з часів противсіхства. Правда, зізнаюся, замолоду один раз піддався такій спокусі, коли в другий тур вийшли Кучма і Симоненко. Поганим варінтом вважав обох, тому не підтримав жодного кандидата. Але тепер переконаний, що це не правильно. Тому що це може видаватися доброю тактикою для себе, але насправді нічого не міняє навколо. Все одно когось оберуть. Без нас. Інша річ, що не варто також піддаватися на очевидну маніпуляцію, як в тому випадку. Коли людям свідомо не залишили вибору, свідомо вивівши в другий тур Симоненка. Тому що в такому разі вибір зробилено за нас, не залишивши нормальної альтернативи. Але на місцевих виборах буде більше ніж два кандидата, з яких можна буде обирати. Я не кажу шукати серед них святих, бо такі навряд чи існують. Врешті ми обираємо не кандидата на канонізацію, а людину, через яку зможемо впливати на життя міста, області. Тому вибирати треба за такими ознаками. І точно не обов'язково за партійною приналежністю. (Це тема мого допису, коли старе вино ховають у нові привабливі міхи і всі на них ведуться). Коли люди не знають жодного кандидата, голосують просто за партію, яка їх висунула. Але це шлях поганий. Треба цікавитися кандидатами, якщо не хочете помилися. А потім обирати розумом. Я спочатку оберу реальну людину, потім подивлюся, яка партія його висинула. І, можливо, підтримаю її. Однозначно не буду голосувати за партії, які обіцяють все і одразу.
Я колись трохи досліджував цю проблему. Звісно, політичні обставини з того часу змінилися, але суть і гравці, думаю, залишился. Цитата: «Зайняти монопольну нішу без сприяння державної влади в Україні неможливо, – переконаний знаний економіст Олександр Пасхавер. Щобільше, на думку експерта, економіка корупційної країни будується за принципом монопольних ніш. Саме монопольні ніші – найяскравіший симптом корупції та її основа. Тим часом сприяння чиновників у створенні монополій насправді може бути різним. І зовсім не обов’язково, що це ласі земельні ділянки для ведення бізнесу, дешевші, ніж для інших, енергоносії чи мінімальний податковий тиск. Сприяти процесу можуть також прокурори, судді, силові відомства. Достатньо лише перегорнути підшивки місцевих газет восьми-п’ятирічної давності, щоб відновити у пам’яті події, якими у 2002-му році супроводжувалася зміна власника нинішнього хлібного монополіста. І скарги колишнього генерального директора хлібокомбінату Анатолія Загороднюка на вибух під дверима його помешкання лише незначний епізод у круто закрученому сюжеті».
Пане Георгію! Вражений кількістю опрацьованої літератури на цю специфічну тему. Вам не траплялася випадково на очі книга, де б були докладно описані розвідувальні операції Німеччини проти Англії? Період — перед Другою світовою війною.
Знаю ще таку книжку на цю тему: Виктор Юсов. Буковинцы — герои невидимого фронта. — Черновцы: Золоті литаври, 2010. — Вона є у відділі рідкісної книги бібліотеки ЧНУ.
Розповідаючи про переслідування колишніх «сексотів» сигуранци «всюдисущими співробітниками НКВС» в перший рік радянської влади на Буковині Вернон Кресс згадує анекдотичну історію. «Сама влада видавала їх з головою… Так, одного разу, вони всі до одного, отримали яскраво-жовті, доволі модні туфлі, але раніше таких у місті ніхто не носив: йдеш вулицею, і жовта свинська шкіра просто ріже очі, навіть якщо костюм зовсім непримітний». Багатьох тоді вразило, скільки агентів обох статей, виявляється, тинялося по місту в цивільному одязі.
Кому, що а курці (себто мені) просо. Підтверджую про канотьє. Саме про такі головні убори чернівчан пише Вернон Кресс в «Першому житті». Далі мій вільний переказ: «Чоловіки тоді носили вузькі штани «shimmy» (за назвою танцю), а взимку над черевиками – сірі фетрові гамаші (снігозахисні гетри) на ґудзиках. Літні гетри білого кольору, слідом за принцом Уельським, надягали лише франти – це вже вважалося високою модою. (Любителі фільмів про Пуаро могли бачити такі на ногах актора Девіда Суше.) Неодмінним супутником джентльмена був капелюх. Переважно фетровий або жорсткий котелок. Для чоловіка, який відслужив у війську, вважалося непристойним показуватися на людях з непокритою головою. Взимку їх міняли на «кучми», влітку – круглі солом’яні капелюхи – канотьє або, по-місцевому, «циркулярки». У бамбуковій тростині, мода на які, щоправда, швидко минула, завжди можна було приховати якусь дивовижу: від парасолі чи кортика – до набору чарок для коньяку чи навіть розкладного стільчика. У капелюшку, купленому у маленькому магазині на розі вулиці Кохановського, польки зі Львова, румунки з Бухареста і, звісно, місцеві чернівчанки не червоніли навіть у європейських столицях. Магазин тримав старий єврей, який був ледь не ровесником Франца-Йосифа».
Папа Франциск: хто дає пожертви з украденого — той негідник.
Вірні й правильні слова! Думаю, логічно їх продовжити: хто бере для Церкви пожертви з украденого — так само негідник. Справедливо? Бо ми вже дожилися, коли окремі владики-архієпископи відкрито кримінальних авторитетів захищають…
Захаре! Ти усім кого згадуєш свічку тримав, чи просто так, з бодуна пишеш? За себе сказав — молодець, що зізнався, це вже факт, будемо тепер знати. А про інших давай докази. Бо всі знають — тут не катіт. Ти давай бодай такі, як Довганич. Чи ти у нас тепер єдине джерело інформації з усіх питань? Як мені потім посилатись на тебе в інформації про Добробут, якшо ти тут брешеш як сивий мерин? Прямо якесь помоєчне джерело інформації получається.
Я пояснив, що мав на увазі, коли зробив свій висновок. А якої ви ще чекали реакції, якщо автор допису прямо пише, що розробляти цю операцію він почав після нашої з тобою дискусії «Про маленьку брехню...» і за завдання редакції? А далі я вже не категорично, як це робиш зазвичай ти, а професійно пояснив. З «або», «здається» і «знаками питання». Це тілька вам відома абсолютна істина. «Значить або губернатор контролює блогову мережу, або автор підставив і їх. Здається, що тепер дуже вже смердить від вашого улюбленого Вкурсі? Сподіваюся, вони розуміють, що не вони головні у цій війні». А право на оціночне судження — невід'ємна частина свободи слова. Ти не знав, Святославе? І за нього не судять навіть в Україні. Хоча, якщо тобі легше від вибачення, я знімаю свої слова про Вкурсі. Але правда у тому, що вас використали, як сліпих кошенят. І чи не про це я казав на тій нашій дискусії? А тепер вимагай пояснень від Довганича скільки завгодно, коли справу вже зроблено. І тінь кинуто не лише на журналістів, але й на ваш сайт і вас. Подобається це тобі чи ні. Так зважди буває, бо світ не чорно білий, як тобі здається. Хіба викличи Довганича на дуель і змий тінь недовіри до мережі.
До речі, звернув увагу, що там написано, що автор робив це за дорученням блогової мережі. Це що за блогова мережа, що займається такими речами? А зважаючи, що сам автор називає свій матеріал про Папієва чорнухою, а також враховуючи його службове становище автора, очевидно, що Папієв або його люди мали би знати про цей експеримент. Значить або губернатор контролює блогову мережу, або автор підставив і їх. Здається, що тепер дуже вже смердить від вашого улюбленого Вкурсі? Сподіваюся, вони розуміють, що не вони головні у цій війні.
А ти впевенений, що Папієв не на денному стаціонарі? Я — ні! А щодо ТВА, то я вже з рік не дивлюся місцеве телебачення. І взагалі телевізор. Тому не можу сказати, що й там до чого. Зате бачу, що ти ховаєшся за надуманими виправданнями від неупередженого і глибокого аналізу ЗМІ, які я перелічив. Натомість продовжуєш доносити владі на приватний канал. Звісно з чистою і ідеальною метою. Правильною дорогою йдете товариші.
Пригадую, як колись Довганич — ваш тимчасовий попутник-союзник — представлявся, що він і є Іван Трач. Це було ще до того, як він став кореспондентом Фейсбуку. Йдеш стопами великого попередника, Михайле!!! )))))))
Тут можна прочитати докладніше: Хлібна монополія
Вірні й правильні слова! Думаю, логічно їх продовжити: хто бере для Церкви пожертви з украденого — так само негідник. Справедливо? Бо ми вже дожилися, коли окремі владики-архієпископи відкрито кримінальних авторитетів захищають…