Зима з Архіпелагом

Віднині зима 2015-2016 років для мене завжди асоціюватиметься з «Архіпелагом ГУЛАГ» Солженіцина. Перші кроки, на щастя лише сторінками книги, по «Архіпелагу» зробив у самому кінці листопада. І так склалося, що останню з 1280-ти сторінок перегорнув останнього дня зими, 29 лютого. Так що весну зустрів, можна сказати, залишивши ГУЛАГ позаду. Три довгих місяці, у перерві між безліччю інших справ і подій, знаходив час для просування його неозорими просторами. І якщо з часу першої появи книги багато її епізодів знайшли глибше висвітлення у інших дослідженнях, то її антирадянський зміст залишається живим і актуальним. До Солженіцина було, є і, певно, буде чимало закидів. Справедливих і надуманих. Особливо за написане і сказане після повернення до Росії, в останній період його життя. Але чого у нього не віднімеш, то це безкомпромісності й пристрасті, з якими він картав злочинний комуністичний режим. Не здивуюся, якщо в сучасній Росії його слово так само заборонятимуть, як переслідували у часи існування СРСР. Хіба що на тлі падіння загального рівня освіченості громадян власті твердо впевнені, що ніхто не читатиме цей тисячасторінковий фоліант.

Українці мають окремо подякувати Олександру Ісайовичу за правдиве слово, яке він розповів про них світові. Досліджуючи «Архіпелаг…» не одне покоління совєтологів, певно, з дивом відкривали для себе існування бунтівних українців.

«А украинцы? Мы давно не говорим — «украинские националисты», мы говорим только «бандеровцы», и это слово стало у нас настолько ругательным, что никто и не думает разбираться в сути. (Ещё говорим — «бандиты», по тому усвоенному нами правилу, что все в мире, кто убивает за нас, — «партизаны», а все, кто убивает нас, — «бандиты»…

… мы усиленно и даже с нажимом играли на украинской мове и внушали братьям, что они совершенно независимы и могут от нас отделиться, когда угодно. Но как только они захотели это сделать в конце войны, мы объявили их «бандеровцами», стали ловить, пытать, казнить и отправлять в лагеря. (А «бандеровцы», как и «петлюровцы», это всё те же украинцы, которые не хотят чужой власти. Узнав, что Гитлер не несёт им обещанной свободы, они и против Гитлера воевали всю войну, но мы об этом молчим, это так же невыгодно нам, как Варшавское восстание 1944 года.)

… Почему нас так раздражает украинский национализм, желание наших братьев говорить, и детей воспитывать, и вывески писать на своей мове? Даже Михаил Булгаков (в «Белой гвардии») поддался здесь неверному чувству. Раз уж мы не слились до конца, раз уж мы разные в чём-то (довольно того, что это ощущают они, меньшие), — очень горько! но раз уж это так? раз упущено время и больше всего упущено в 30-е и 40-е годы, обострено-то больше всего не при царе, а при коммунистах! — почему нас так раздражает их желание отделиться? Нам жалко одесских пляжей? черкасских фруктов?

… Мне больно писать об этом: украинское и русское соединяются у меня и в крови, и в сердце и в мыслях. Но большой опыт дружественного общения с украинцами в лагерях открыл мне, как у них наболело. Нашему поколению не избежать заплатить за ошибки старших.

Читаючи короткий екскурс Солженіцина в історію українських визвольних змагань відчуваєш, як важко дається йому визнання: «Мы обязаны отдать решение им самим — федералистам или сепаратистам, кто у них кого убедит. Не уступить — безумие и жестокость». З неймовірною кількістю обмовок, сподіванням на можливе возз’єднання в майбутньому, але він визнає наше право бути вільними.

Вердикт Солженіцина простий і відвертий: саме ОУНівці, переважно західні українці, яких чимало потрапило до таборів після війни, «для всього цього руху повсюдно зробили дуже багато, та це вони й зрушили воза». Йдеться про підрив глибинних основ, на яких трималися табори.

Книга побачила світ в першій половині 70-х років. Зараз багато що виглядає по-іншому. Врешті, як і сам Солженіцин. Проте одне можна стверджувати напевно: без «Архіпелагу ГУЛАГ» наша дорога до себе була би довшою.