Чернівецькі вібрації
Перевірив припущення щодо одного чернівецького будинку. Дякуючи Sasha Bilous знову стовідсоткове влучання у ціль. Мав фотографію 1980 року, але не вірив, що зможу знайти зображений на ній будинок. А відшукати дуже хотілося. По-перше, знімок зробив сам Вернон Кресс (Петер Демант), коли навідався до Чернівців. По-друге, напис на звороті вказував, що в цьому будинку жило його перше кохання.
Сторінки «Першого життя», на яких йдеться про ту рудоволосу Алісу, одні з найліричніших в книзі. До Чернівців дівчина переїхала зі столиці Німеччини. Це їй юний Петер, навчаючись у Європі, щодня писав листи, не розмовляв з іншими дівчатами, через що на курсі його мали за дикуна. А 2 квітня, навіть на Колимі, щороку відзначав день її народження. Власне про чернівецькі дитинство і юність Демант почав писати 2 квітня 1970 року, коли згадав своє перше чернівецьке кохання. «Сидів ввечері у готелі містечка Сусуман, що в Магаданській області і писав свої «Кульпа меа» — глибокодумні, як мені тоді здалося, спогади про жінок минулих часів, точніше дівчат, яких колись, до табору, любив. Надворі стояв сорокаградусний мороз і погода інсценізувала поезію Війона «Тріщить мороз — я бачу троянди травня». Мені було лише трохи за п’ятдесят і я з нетерпінням чекав настання пенсійного віку, бо на роботі не пером скрипів, а тягав важенні ящики й мішки на власному горбу». У червні 1980 року, приїхавши з Москви до Чернівців, сфотографував вікна колишньої Алісиної квартири. Навесні 1990 року ситуація повториться вже у Берліні. Тоді він теж виділить час, щоб «по старій пам’яті подивитися особняк Аліси». Ще через десятиліття, 2 квітня 2001 року, жалкуватиме: «день народження Аліси. Ех, я так й не побачив, не зустрів її у Мадриді». Після війни доля закине її аж до Іспанії. А трохи більше ніж за рік до смерті знову запише в щоденник: «Сьогодні день народження Аліси – але її немає вже на світі…» Цю жінку він так ніколи і не поцілував.
Чомусь дуже хотілося знайти її чернівецький будинок. Щось на кшталт того, про що написав нобеліант Патрік Модіано: «в парадному ще лунають кроки тих, хто часто бував тут, а потім зник. Якась вібрація залишилася після них, якісь хвилі, дедалі слабші, але їх можна вловити, якщо бути уважним» (пер. з франц. Ганни Малець). Цей стан, замінивши Вернона Кресса на Розу Ауслендер, добре вловили літератори Борис Брікер та Анатолій Вишевський. У передмові до «Чернівецьких оповідань» упорядники, зокрема, процитували слова німецькомовної поетеси про місто її часів, що це вже затоплений світ. А від себе додали: «Дійсно, коли деякі зовсім нечисленні її сучасники приїздили у місто в 60-70-х роках, вони казали, що це місто вони не впізнають і вони в ньому абсолютно чужі. Так ось автори нашого збірника як раз були своїми саме у цьому місті післявоєнних часів… Але найцікавіше, що тепер вже і цей світ також, на жаль, затоплений. І тепер уже ми приїздимо туди, ходимо знайомими вулицями і впізнаємо – і не впізнаємо наше місто». Такий собі вічний кругообіг чернівецьких життєвих історій. І наша колись стане однією з них.
Сторінки «Першого життя», на яких йдеться про ту рудоволосу Алісу, одні з найліричніших в книзі. До Чернівців дівчина переїхала зі столиці Німеччини. Це їй юний Петер, навчаючись у Європі, щодня писав листи, не розмовляв з іншими дівчатами, через що на курсі його мали за дикуна. А 2 квітня, навіть на Колимі, щороку відзначав день її народження. Власне про чернівецькі дитинство і юність Демант почав писати 2 квітня 1970 року, коли згадав своє перше чернівецьке кохання. «Сидів ввечері у готелі містечка Сусуман, що в Магаданській області і писав свої «Кульпа меа» — глибокодумні, як мені тоді здалося, спогади про жінок минулих часів, точніше дівчат, яких колись, до табору, любив. Надворі стояв сорокаградусний мороз і погода інсценізувала поезію Війона «Тріщить мороз — я бачу троянди травня». Мені було лише трохи за п’ятдесят і я з нетерпінням чекав настання пенсійного віку, бо на роботі не пером скрипів, а тягав важенні ящики й мішки на власному горбу». У червні 1980 року, приїхавши з Москви до Чернівців, сфотографував вікна колишньої Алісиної квартири. Навесні 1990 року ситуація повториться вже у Берліні. Тоді він теж виділить час, щоб «по старій пам’яті подивитися особняк Аліси». Ще через десятиліття, 2 квітня 2001 року, жалкуватиме: «день народження Аліси. Ех, я так й не побачив, не зустрів її у Мадриді». Після війни доля закине її аж до Іспанії. А трохи більше ніж за рік до смерті знову запише в щоденник: «Сьогодні день народження Аліси – але її немає вже на світі…» Цю жінку він так ніколи і не поцілував.
Чомусь дуже хотілося знайти її чернівецький будинок. Щось на кшталт того, про що написав нобеліант Патрік Модіано: «в парадному ще лунають кроки тих, хто часто бував тут, а потім зник. Якась вібрація залишилася після них, якісь хвилі, дедалі слабші, але їх можна вловити, якщо бути уважним» (пер. з франц. Ганни Малець). Цей стан, замінивши Вернона Кресса на Розу Ауслендер, добре вловили літератори Борис Брікер та Анатолій Вишевський. У передмові до «Чернівецьких оповідань» упорядники, зокрема, процитували слова німецькомовної поетеси про місто її часів, що це вже затоплений світ. А від себе додали: «Дійсно, коли деякі зовсім нечисленні її сучасники приїздили у місто в 60-70-х роках, вони казали, що це місто вони не впізнають і вони в ньому абсолютно чужі. Так ось автори нашого збірника як раз були своїми саме у цьому місті післявоєнних часів… Але найцікавіше, що тепер вже і цей світ також, на жаль, затоплений. І тепер уже ми приїздимо туди, ходимо знайомими вулицями і впізнаємо – і не впізнаємо наше місто». Такий собі вічний кругообіг чернівецьких життєвих історій. І наша колись стане однією з них.
1 коментар