"Моєю єдиною батьківщиною залишається Czernowitz" (частина 3)
(Закінчення. Поч. див. частина 1, частина 2)
– Ви були чернівецькою єврейською асимільованою сім'єю, рідною для якої була німецька мова. Коли Вас привезли в Сибір, як Ви порозумілися з місцевим населенням?
– Безумовно, російської ми не знали. Спілкувалися жестами. Знали слово «хліб». Просили хліба, хліба. Російську мову вчили у живому спілкуванні. Повірте, це недовго. Тому що нас змусив голод. Досі пам’ятаю перше почуте російське слово, яким одна жінка відповіла на окрик наглядача: «Ладно, ладно», — сказала вона примирливо. Згодом ще один російський дідусь втішив мене життєвою мудрістю: «Привыкнешь или сдохнешь!». Але моя мама, вона ж лише німецькою розмовляла, вона казала: я хочу читати. Ми відповідали їй: мамо, візьми абетку і вчи. І вона, бідненька, сама все вивчила. Я дала їй книгу російською, яка тоді у нас була, і сказала: якщо ти доберешся до кінця, то будеш знати російську. Книгою виявився роман Льва Толстого «Воскресение». Так все і вийшло. Потім навчилися читати російською і стали читати російські книги.
– Але рідну німецьку Ви також за всі ці роки не забули?
– По-перше, з мамою ми з братиком завжди говорили тільки по-німецьки. Тато помер, а з мамою ми розмовляли. По-друге, навколо жили вислані чернівецькі люди. Усі вони так само говорили німецькою мовою. Дехто з них жив у тому ж поселенні Красноярка, що й ми. Як мій майбутній чоловік Курт Феллер, наприклад. І всіх нас завжди переслідував голод. Не лише через брак хліба, але й книг. Тому ми з Куртом – тоді ще тільки друзі – пішки через болота й тайгу ходили з одного поселення в інше і рятували там книги і ноти. Просили переселенців, які мали книги, щоб вони не використовували їх для самокруток, розпалення печей, а дарували нам. Так зібрали маленьку бібліотечку. Ці люди знали, що книги зберігаються у нас. Дехто потім приходив і брав їх читати. А ми тряслися, щоби нам їх повернули. Це були книги переважно німецькою мовою, хоча було також кілька французькою та англійською. Найулюбленіші, наприклад, збірку віршів Рільке видавництва «Інзель» я тагала у кишені навіть на роботу в тайгу.
– Про кар'єру піаністки в засланні довелося надовго забути?
– Я і дрова пилила, і пні корчувала, і воду з Васюгану на коромислі тягала. Це була моя нова робота. Ходила вниз – вгору, вниз – вгору і так цілий день. Для нас, міських дітей, це була досить важка робот. Потім мене мобілізували на ялицевий завод у тайгу. Хоча це, звісно, звучить смішно. Адже ялицевий завод – це звичайна тайга. У лісній глушині стояв дерев’яний барак з нарами, який на три місяці став нашим єдиним житлом. Ми тягали з тайги в'язанки ялицевої лапки, з якої потім чавили олію. Російські дівчата, з якими працювала, були до мене напрочуд доброзичливими. На поселенні до нас взагалі ставилися дуже добре. Ці російські бабусі нас просто обожнювали: не було хліба, вони давали нам якусь лушпину, яку ми варили і так рятувалися. Вони називали мене Машею. Дівчата казали: Машенька, отут бери. А там нічого брати. Та ялицева лапка худа, багато олії не дає. Тому норму не могла виробляти. Вирішила збирати ту жахливу ялицеву лапку на деревах. Я була спортсменкою, тому лазила по них наче мавпа. Маленькою сокиркою обрубувала гілки, потім збирала і несла на завод. Раз навіть обрубала собі кінчик пальця. Ну, думаю, кінець моїй музичній кар'єрі. Але життя вело мене такими крутими дорогами, що музика все одно стала моєю професією. До школи, в якій я працювала прибиральницею, якось потрапив трофейний акордеон. І за два тижні я вже на ньому грала. Хоча до того зовсім не вміла. Подруга тягнула його міхи на себе, а я розбиралася з клавіатурою, що нагадувала мені фортепіанну. Потім так навчилася, що навіть виступала на сцені. Після переселення до районного центру мене попросили ввечері грати на танцях: «Маша, грузинську, Маша, краков'як». І ось ця Маша сиділа і грала. Але це вже було після усіх тих страшних робіт, які переробила за перших п'ять років заслання. Потім керувала хором у школі у Васюгані, в дитячому домі в Томську викладала співи. Це була чудова робота. Ми їздили на різні концерти, де діти показали себе з найкращого боку. Деякі вихованці досі даються знати. Один навіть приїхав до мене в Тель-Авів, куди ми переїхали у 1990 році.
– Доводилося читати, що спецпоселенці часто тікали…
– Нам було визначено місце примусового поселення, яке ми не мали права залишати без дозволу. Спочатку щотижня, а потім, здається, щомісяця, вже не пригадую точно, треба було особисто засвідчувати свою присутність коменданту. Комендант був всемогутнім начальником над усіма висланими, яких розсіяли дрібними поселеннями на річці Васюган. Жив він у райцентрі Ново-Васюган, але постійно роз'їздив на моторці селами, перевіряючи чи всі піднаглядні на місці, кожного змушуючи розписуватися у спеціальному реєстрі. До втечі підштовхували неймовірні страждання. Тверезі роздуми іншого виходу теж не підказували. Лише втеча. Спочатку втекти намагалася мама, а потім викликати до себе на нове місце нас. Деякий час ми навіть думали, що вона утопилася. Виявилося, що комендант виявив її на пароплаві і скинув у воду. Але її врятували вислані з Чернівців євреї Кармеліни. Прихистили в своїй крихітній кімнатці, обсушили, поділились тарілкою кропивної баланди. Так мамі все-таки вдалося дістатися до Васюгана. А згодом тікати наважилась я. На той момент прожила у Красноярці – цій погибельній дірі – майже два роки. Але для цього потрібно було дістатися сусідньої Маломуромки. Два-три рази за літо там причалював колісний пароплав. Два дні і ніч провела я в кущах на березі чорної ріки. Аж поки не почула гудіння пароплава. Збігла з високого берега на пристань, потрапила у руки матроса, який одразу все зрозумів і показав місце на нижній палубі. Там просиділа кілька годин. Але на мене вже надійшла доповідна і мене шукали. На наступній зупинці комендант вже ретельно обшукував весь пароплав. Мене виявили у темноті трюму і висадили на берег. Комендант наказав вертатися у колгосп «Світлий шлях». Але як я вернуся? Єдиною доступною дорогою була ріка. Та чи пройде ще тут колись пароплав. Мене не лише прихистила жінка Віра, але й знайшла для мене проводиря з маленьким човником, який висадив мене біля Маломуромки. Ще п'ять кілометрів пішки тайгою і знову була в Красноярці.
– А Ви знали, що відбувалося у Чернівцях поки Вас тут не було?
– Ні. Ми нічого не знали. Не було ні радіо, ні газет. Вперше приїхала у Чернівці у 1961 році. Тут жив друг мого тата Суркіс. Хоча ще не мала на це права. Я зустріла тоді деяких довоєнних знайомих. Тепер їх вже нікого немає.
– За містом сумували?
– Я часто думала, що у мене немає батьківщини. Але згодом зрозуміла, що моєю єдиною батьківщиною є Czernowitz. У думках і оповіданнях завжди повертаюся тільки сюди. Бачу лише Czernowitz.
Підготував Юрій ЧОРНЕЙ, Чернівці
– Ви були чернівецькою єврейською асимільованою сім'єю, рідною для якої була німецька мова. Коли Вас привезли в Сибір, як Ви порозумілися з місцевим населенням?
– Безумовно, російської ми не знали. Спілкувалися жестами. Знали слово «хліб». Просили хліба, хліба. Російську мову вчили у живому спілкуванні. Повірте, це недовго. Тому що нас змусив голод. Досі пам’ятаю перше почуте російське слово, яким одна жінка відповіла на окрик наглядача: «Ладно, ладно», — сказала вона примирливо. Згодом ще один російський дідусь втішив мене життєвою мудрістю: «Привыкнешь или сдохнешь!». Але моя мама, вона ж лише німецькою розмовляла, вона казала: я хочу читати. Ми відповідали їй: мамо, візьми абетку і вчи. І вона, бідненька, сама все вивчила. Я дала їй книгу російською, яка тоді у нас була, і сказала: якщо ти доберешся до кінця, то будеш знати російську. Книгою виявився роман Льва Толстого «Воскресение». Так все і вийшло. Потім навчилися читати російською і стали читати російські книги.
– Але рідну німецьку Ви також за всі ці роки не забули?
– По-перше, з мамою ми з братиком завжди говорили тільки по-німецьки. Тато помер, а з мамою ми розмовляли. По-друге, навколо жили вислані чернівецькі люди. Усі вони так само говорили німецькою мовою. Дехто з них жив у тому ж поселенні Красноярка, що й ми. Як мій майбутній чоловік Курт Феллер, наприклад. І всіх нас завжди переслідував голод. Не лише через брак хліба, але й книг. Тому ми з Куртом – тоді ще тільки друзі – пішки через болота й тайгу ходили з одного поселення в інше і рятували там книги і ноти. Просили переселенців, які мали книги, щоб вони не використовували їх для самокруток, розпалення печей, а дарували нам. Так зібрали маленьку бібліотечку. Ці люди знали, що книги зберігаються у нас. Дехто потім приходив і брав їх читати. А ми тряслися, щоби нам їх повернули. Це були книги переважно німецькою мовою, хоча було також кілька французькою та англійською. Найулюбленіші, наприклад, збірку віршів Рільке видавництва «Інзель» я тагала у кишені навіть на роботу в тайгу.
– Про кар'єру піаністки в засланні довелося надовго забути?
– Я і дрова пилила, і пні корчувала, і воду з Васюгану на коромислі тягала. Це була моя нова робота. Ходила вниз – вгору, вниз – вгору і так цілий день. Для нас, міських дітей, це була досить важка робот. Потім мене мобілізували на ялицевий завод у тайгу. Хоча це, звісно, звучить смішно. Адже ялицевий завод – це звичайна тайга. У лісній глушині стояв дерев’яний барак з нарами, який на три місяці став нашим єдиним житлом. Ми тягали з тайги в'язанки ялицевої лапки, з якої потім чавили олію. Російські дівчата, з якими працювала, були до мене напрочуд доброзичливими. На поселенні до нас взагалі ставилися дуже добре. Ці російські бабусі нас просто обожнювали: не було хліба, вони давали нам якусь лушпину, яку ми варили і так рятувалися. Вони називали мене Машею. Дівчата казали: Машенька, отут бери. А там нічого брати. Та ялицева лапка худа, багато олії не дає. Тому норму не могла виробляти. Вирішила збирати ту жахливу ялицеву лапку на деревах. Я була спортсменкою, тому лазила по них наче мавпа. Маленькою сокиркою обрубувала гілки, потім збирала і несла на завод. Раз навіть обрубала собі кінчик пальця. Ну, думаю, кінець моїй музичній кар'єрі. Але життя вело мене такими крутими дорогами, що музика все одно стала моєю професією. До школи, в якій я працювала прибиральницею, якось потрапив трофейний акордеон. І за два тижні я вже на ньому грала. Хоча до того зовсім не вміла. Подруга тягнула його міхи на себе, а я розбиралася з клавіатурою, що нагадувала мені фортепіанну. Потім так навчилася, що навіть виступала на сцені. Після переселення до районного центру мене попросили ввечері грати на танцях: «Маша, грузинську, Маша, краков'як». І ось ця Маша сиділа і грала. Але це вже було після усіх тих страшних робіт, які переробила за перших п'ять років заслання. Потім керувала хором у школі у Васюгані, в дитячому домі в Томську викладала співи. Це була чудова робота. Ми їздили на різні концерти, де діти показали себе з найкращого боку. Деякі вихованці досі даються знати. Один навіть приїхав до мене в Тель-Авів, куди ми переїхали у 1990 році.
– Доводилося читати, що спецпоселенці часто тікали…
– Нам було визначено місце примусового поселення, яке ми не мали права залишати без дозволу. Спочатку щотижня, а потім, здається, щомісяця, вже не пригадую точно, треба було особисто засвідчувати свою присутність коменданту. Комендант був всемогутнім начальником над усіма висланими, яких розсіяли дрібними поселеннями на річці Васюган. Жив він у райцентрі Ново-Васюган, але постійно роз'їздив на моторці селами, перевіряючи чи всі піднаглядні на місці, кожного змушуючи розписуватися у спеціальному реєстрі. До втечі підштовхували неймовірні страждання. Тверезі роздуми іншого виходу теж не підказували. Лише втеча. Спочатку втекти намагалася мама, а потім викликати до себе на нове місце нас. Деякий час ми навіть думали, що вона утопилася. Виявилося, що комендант виявив її на пароплаві і скинув у воду. Але її врятували вислані з Чернівців євреї Кармеліни. Прихистили в своїй крихітній кімнатці, обсушили, поділились тарілкою кропивної баланди. Так мамі все-таки вдалося дістатися до Васюгана. А згодом тікати наважилась я. На той момент прожила у Красноярці – цій погибельній дірі – майже два роки. Але для цього потрібно було дістатися сусідньої Маломуромки. Два-три рази за літо там причалював колісний пароплав. Два дні і ніч провела я в кущах на березі чорної ріки. Аж поки не почула гудіння пароплава. Збігла з високого берега на пристань, потрапила у руки матроса, який одразу все зрозумів і показав місце на нижній палубі. Там просиділа кілька годин. Але на мене вже надійшла доповідна і мене шукали. На наступній зупинці комендант вже ретельно обшукував весь пароплав. Мене виявили у темноті трюму і висадили на берег. Комендант наказав вертатися у колгосп «Світлий шлях». Але як я вернуся? Єдиною доступною дорогою була ріка. Та чи пройде ще тут колись пароплав. Мене не лише прихистила жінка Віра, але й знайшла для мене проводиря з маленьким човником, який висадив мене біля Маломуромки. Ще п'ять кілометрів пішки тайгою і знову була в Красноярці.
– А Ви знали, що відбувалося у Чернівцях поки Вас тут не було?
– Ні. Ми нічого не знали. Не було ні радіо, ні газет. Вперше приїхала у Чернівці у 1961 році. Тут жив друг мого тата Суркіс. Хоча ще не мала на це права. Я зустріла тоді деяких довоєнних знайомих. Тепер їх вже нікого немає.
– За містом сумували?
– Я часто думала, що у мене немає батьківщини. Але згодом зрозуміла, що моєю єдиною батьківщиною є Czernowitz. У думках і оповіданнях завжди повертаюся тільки сюди. Бачу лише Czernowitz.
Підготував Юрій ЧОРНЕЙ, Чернівці
0 коментарів