"Моєю єдиною батьківщиною залишається Czernowitz" (частина 2)
(Продовження. Поч див. частина 1)
– Ваша родина була єдиною, яку забрали вночі з того дому?
– Ні, не єдиною. З нашого будинку забрали ще одну родину. Я була Бартфельд, а то була сім'я моєї подруги Феллер. Їх також забрали. На нещастя, вони потрапили на інше, ніж ми поселення. Її батьки майже одразу померли. А вона згодом вийшла заміж за грузина і її сліди загубилися десь у Батумі. Усіх нас кинули у брудні, вонючі товарні вагони, без лавок, без нічого, лише з невеликою дірою в підлозі. У кожному вагоні було приблизно 25-30 чоловік. Всюди на підлозі валялися люди. Це було страшно! У шпарину крихітного заґратованого віконця товарного вагона, яким мене разом з рідними мали везти до Сибіру, професор математики з моєї школи Сегаль ще встиг просунути тридцять рублів. Кожний з пасажирів товарного вагона намагався хоч щось вгледіти крізь це маленьке заґратоване віконце: зрозуміти куди, за що, чому?..
– У вагоні також зустріли знайомих?
– У нашому вагоні – ні. А в поїзді знайомі були, у вагоні – ні. Знаю, що в цьому ж ешелоні до Сибіру разом з депортованими чернівчанами прибув також Петер Демант. Бачила його на одній зі станцій, де ми стояли. Конвой вибирав по одній молодій людині, якій дозволялося вийти з вагона і під наглядом озброєного солдата набрати води. Так ми зустрілися. Раз на добу хтось із вагона так само приносив кілька буханок хліба, по відрові каші, окропу і сирої води…
– Ви хоч знали у чому Вас звинувачують? На який строк вислали?
– Ні, ні. Нічого цього ми не знали. Відкріплення з правом їздити по Союзу офіційно отримали лише у 1985 році. Це було таке собі заслання майже на півстоліття. Навіть не половина, а більша частина висланих людей, в тому числі молодих, померли. Мій тато, наприклад, помер у 1942 році.
– Кінцевим пунктом призначення цього потягу стала тайга?
– Спочатку був пересильний табір Черемошники в Томській області. Ми ще не підозрювали, що тут на нас чекає зустріч з цілою армією кровожерливих, відгодованих клопів. Але саме там ми здружилися. А комусь (здається, Ітцигу з Польщі) стукнула в голову думка закарбувати нашу дружбу особистими підписами на моїй загіпсованій правій руці. Тривалі заняття музикою закінчилися запаленням нерва, тому руку ще в Чернівцях довелося надовго заховати у гіпс. За кілька днів весь гіпс – від ліктя до кінчиків розпухлих пальців – вкрився закарлючками з фатальною датою: 13 червня 1941 року. У бараках з дерев’яними нарами ми прожили майже місяць і раптом новий наказ: збирайтеся у дорогу. Нас знову, як худобу, повантажили і ми продовжили свою подорож у невідоме. Тільки цього разу не у вагоні, а на пароплаві. Я хотіла зберегти свій гіпс, але коли нас повантажили на пароплав він впав у воду. Це була річка Об, з якої теплохід повернув на її притоку Васюган. Вода у цій річці була темно-коричневого, а подекуди навіть чорного, як земля, кольору. Навколо на тисячі кілометрів тільки тайга і болота, напевно, це саме болото і забарвлювало воду у такий страшний колір. Хоча згодом навіть змушені були її пити. Але тоді ми ще не знали куди нас везуть. Тому дуже злякалися. Це було малесеньке поселення Красноярка, або просто Сьома дільниця. Нині його уже давно покинули люди. Там була тільки ріка і більше нічого. Дорога звідси була також тільки одна – річкова. Та й то лише влітку. Коли нас – 27 єврейських родин з Північної Буковини – у липні привезли на місце заслання, то просто викинули на високому-високому березі Васюгану. Чотирнадцять родин у повному складі – чоловіки, дружини, діти… Всього 73 осіб. Пароплав йшов собі: знову і знову викидаючи на берег людей. Через багато років довідалася, що голови родин, які підлягали виселенню, були поділені на «соціально небезпечних» та «соціально шкідливих». Місцеві мешканці, які обступили нас на березі і з мовчазним здивуванням роздивлялися наче інопланетян, справили на мене якесь дивне враження. Голову та обличчя ці люди прикривали просоченими дьогтем сітками. Пізніше переконалася, що лише такі накомарники рятують від комарів, які немилосердно жалили ніс, очі, губи, вуха.
– І де Ви там усі мали жити?
– Наше щастя, напевно, було у тому, що моя мама була дуже гарною жінкою. До нас підійшла одна російська дівчина Нюра і потягнула маму за руку: тьотю, ти така гарна! Ми з братом Сергійком сироти, живемо у маленькому будиночку. Підемо до нас разом жити? Ми зрозуміли лише ласку в її голосі і те, що вона каже нам щось підбадьорливе. Тоді мама німецькою нас запитала: що нам робити? Піти? Ми кажемо: погоджуйся, погоджуйся. І ми пішли за Нюрою. І це було наше щастя. Колись її батьків також вислали до Сибіру. Незабаром ми вже вчилися чистити картоплю в мундирі. «Чудово! Наче жарені каштани на Рінгплатц!», — вигукнула скуштувавши мама. Переважну більшість «нового контингенту», як називали депортованих місцеві функціонери, поселили у побудованій ще на початку 30-х років школі. На той час вона вже пустувала. Вчити тут було нікого. Майже усі ті переселенці, які оселилися в школі, померли. Там не було ні туалету, нічого їсти, жодних умов. Якось поверталася з дровами і зайшла до ізолятора, де до того утримували хворих на коросту коней, а в 1941 році поселили кілька виселених родин. На нарах лежали вкриті засмальцьованими ковдрами виснажені люди, а в проході, обнюхуючи їх, ходив великий бик. Ці люди не мали сил, щоб його вигнати і зачинити двері. Біля виходу лежала жінка з накритим лицем. Худенький хлопчина, який тулився до неї, сказав: моїй мамі вже нічого не потрібно, вона мертва…
- Багато людей померло?
— Перших три місяці ми ще отримували по 200 грамів хліба щодня. Аж раптом нас позбавили навіть цього. Був страшний голод. Три роки ми не бачили хліба. Влітку в лісі ще можна було знайти якісь ягоди, гриби, кропива… А взимку? Ті люди, які були вислані разом з нами, помирали кожного дня. Молоді російські люди були на фронті, тому могили усім їм підряд копала я. Багатьох померлих ховали навіть без домовин. Могили взимку копали неглибокі. Довбати ломами промерзлу землю було неможливо. Лютий мороз сягав 38 градусів. Якщо незабаром помирав хтось із родичів небіжчика, його могилу розкопували і клали туди ще одного покійника. І так тривало 5 років. Навесні 1942 року на 51 році життя від голоду і холоду помер мій тато Моріц Бартфельд. Робота, на яку його призначили, виявилася йому не до снаги. Батькові доручили віяти зерно у жарко напаленому зерноскладі, де він, не витримавши спеки, звалився з інсультом. Параліч прикував його до ліжка. Мама виходжувала його без медичної допомоги, без ліків. Потім стався другий інсульт… Я поспішно тягнула кліщами іржаві цвяхи з розкиданих на конюшні дощок, щоб власноруч зробити йому домовину. Наступного ранку нас налякав грюкіт у вікно. З жахом почула від сільського хлопчиська, що з могили батька стирчить рука і до неї вже добираються собаки. Ми з братом кинулися на могилу. Відігнавши галасливу зграю, з’ясували, що ручка дитяча. Хтось, очевидно, не маючи сили копати, підклав тільце дитини у свіжу могилу батька. Поруч із батьковою я викопала могилку для мертвого дитяти…
(закінчення — далі)
– Ваша родина була єдиною, яку забрали вночі з того дому?
– Ні, не єдиною. З нашого будинку забрали ще одну родину. Я була Бартфельд, а то була сім'я моєї подруги Феллер. Їх також забрали. На нещастя, вони потрапили на інше, ніж ми поселення. Її батьки майже одразу померли. А вона згодом вийшла заміж за грузина і її сліди загубилися десь у Батумі. Усіх нас кинули у брудні, вонючі товарні вагони, без лавок, без нічого, лише з невеликою дірою в підлозі. У кожному вагоні було приблизно 25-30 чоловік. Всюди на підлозі валялися люди. Це було страшно! У шпарину крихітного заґратованого віконця товарного вагона, яким мене разом з рідними мали везти до Сибіру, професор математики з моєї школи Сегаль ще встиг просунути тридцять рублів. Кожний з пасажирів товарного вагона намагався хоч щось вгледіти крізь це маленьке заґратоване віконце: зрозуміти куди, за що, чому?..
– У вагоні також зустріли знайомих?
– У нашому вагоні – ні. А в поїзді знайомі були, у вагоні – ні. Знаю, що в цьому ж ешелоні до Сибіру разом з депортованими чернівчанами прибув також Петер Демант. Бачила його на одній зі станцій, де ми стояли. Конвой вибирав по одній молодій людині, якій дозволялося вийти з вагона і під наглядом озброєного солдата набрати води. Так ми зустрілися. Раз на добу хтось із вагона так само приносив кілька буханок хліба, по відрові каші, окропу і сирої води…
– Ви хоч знали у чому Вас звинувачують? На який строк вислали?
– Ні, ні. Нічого цього ми не знали. Відкріплення з правом їздити по Союзу офіційно отримали лише у 1985 році. Це було таке собі заслання майже на півстоліття. Навіть не половина, а більша частина висланих людей, в тому числі молодих, померли. Мій тато, наприклад, помер у 1942 році.
– Кінцевим пунктом призначення цього потягу стала тайга?
– Спочатку був пересильний табір Черемошники в Томській області. Ми ще не підозрювали, що тут на нас чекає зустріч з цілою армією кровожерливих, відгодованих клопів. Але саме там ми здружилися. А комусь (здається, Ітцигу з Польщі) стукнула в голову думка закарбувати нашу дружбу особистими підписами на моїй загіпсованій правій руці. Тривалі заняття музикою закінчилися запаленням нерва, тому руку ще в Чернівцях довелося надовго заховати у гіпс. За кілька днів весь гіпс – від ліктя до кінчиків розпухлих пальців – вкрився закарлючками з фатальною датою: 13 червня 1941 року. У бараках з дерев’яними нарами ми прожили майже місяць і раптом новий наказ: збирайтеся у дорогу. Нас знову, як худобу, повантажили і ми продовжили свою подорож у невідоме. Тільки цього разу не у вагоні, а на пароплаві. Я хотіла зберегти свій гіпс, але коли нас повантажили на пароплав він впав у воду. Це була річка Об, з якої теплохід повернув на її притоку Васюган. Вода у цій річці була темно-коричневого, а подекуди навіть чорного, як земля, кольору. Навколо на тисячі кілометрів тільки тайга і болота, напевно, це саме болото і забарвлювало воду у такий страшний колір. Хоча згодом навіть змушені були її пити. Але тоді ми ще не знали куди нас везуть. Тому дуже злякалися. Це було малесеньке поселення Красноярка, або просто Сьома дільниця. Нині його уже давно покинули люди. Там була тільки ріка і більше нічого. Дорога звідси була також тільки одна – річкова. Та й то лише влітку. Коли нас – 27 єврейських родин з Північної Буковини – у липні привезли на місце заслання, то просто викинули на високому-високому березі Васюгану. Чотирнадцять родин у повному складі – чоловіки, дружини, діти… Всього 73 осіб. Пароплав йшов собі: знову і знову викидаючи на берег людей. Через багато років довідалася, що голови родин, які підлягали виселенню, були поділені на «соціально небезпечних» та «соціально шкідливих». Місцеві мешканці, які обступили нас на березі і з мовчазним здивуванням роздивлялися наче інопланетян, справили на мене якесь дивне враження. Голову та обличчя ці люди прикривали просоченими дьогтем сітками. Пізніше переконалася, що лише такі накомарники рятують від комарів, які немилосердно жалили ніс, очі, губи, вуха.
– І де Ви там усі мали жити?
– Наше щастя, напевно, було у тому, що моя мама була дуже гарною жінкою. До нас підійшла одна російська дівчина Нюра і потягнула маму за руку: тьотю, ти така гарна! Ми з братом Сергійком сироти, живемо у маленькому будиночку. Підемо до нас разом жити? Ми зрозуміли лише ласку в її голосі і те, що вона каже нам щось підбадьорливе. Тоді мама німецькою нас запитала: що нам робити? Піти? Ми кажемо: погоджуйся, погоджуйся. І ми пішли за Нюрою. І це було наше щастя. Колись її батьків також вислали до Сибіру. Незабаром ми вже вчилися чистити картоплю в мундирі. «Чудово! Наче жарені каштани на Рінгплатц!», — вигукнула скуштувавши мама. Переважну більшість «нового контингенту», як називали депортованих місцеві функціонери, поселили у побудованій ще на початку 30-х років школі. На той час вона вже пустувала. Вчити тут було нікого. Майже усі ті переселенці, які оселилися в школі, померли. Там не було ні туалету, нічого їсти, жодних умов. Якось поверталася з дровами і зайшла до ізолятора, де до того утримували хворих на коросту коней, а в 1941 році поселили кілька виселених родин. На нарах лежали вкриті засмальцьованими ковдрами виснажені люди, а в проході, обнюхуючи їх, ходив великий бик. Ці люди не мали сил, щоб його вигнати і зачинити двері. Біля виходу лежала жінка з накритим лицем. Худенький хлопчина, який тулився до неї, сказав: моїй мамі вже нічого не потрібно, вона мертва…
- Багато людей померло?
— Перших три місяці ми ще отримували по 200 грамів хліба щодня. Аж раптом нас позбавили навіть цього. Був страшний голод. Три роки ми не бачили хліба. Влітку в лісі ще можна було знайти якісь ягоди, гриби, кропива… А взимку? Ті люди, які були вислані разом з нами, помирали кожного дня. Молоді російські люди були на фронті, тому могили усім їм підряд копала я. Багатьох померлих ховали навіть без домовин. Могили взимку копали неглибокі. Довбати ломами промерзлу землю було неможливо. Лютий мороз сягав 38 градусів. Якщо незабаром помирав хтось із родичів небіжчика, його могилу розкопували і клали туди ще одного покійника. І так тривало 5 років. Навесні 1942 року на 51 році життя від голоду і холоду помер мій тато Моріц Бартфельд. Робота, на яку його призначили, виявилася йому не до снаги. Батькові доручили віяти зерно у жарко напаленому зерноскладі, де він, не витримавши спеки, звалився з інсультом. Параліч прикував його до ліжка. Мама виходжувала його без медичної допомоги, без ліків. Потім стався другий інсульт… Я поспішно тягнула кліщами іржаві цвяхи з розкиданих на конюшні дощок, щоб власноруч зробити йому домовину. Наступного ранку нас налякав грюкіт у вікно. З жахом почула від сільського хлопчиська, що з могили батька стирчить рука і до неї вже добираються собаки. Ми з братом кинулися на могилу. Відігнавши галасливу зграю, з’ясували, що ручка дитяча. Хтось, очевидно, не маючи сили копати, підклав тільце дитини у свіжу могилу батька. Поруч із батьковою я викопала могилку для мертвого дитяти…
(закінчення — далі)
0 коментарів