"Моєю єдиною батьківщиною залишається Czernowitz" (частина 1)
Петер Демант, Маргіт Бартфельд-Феллер, Пауль Вексельблатт – усіх цих різних за соціальним походженням, вихованням і життєвими пріоритетами колишніх чернівчан поєднало місце злочину. Злочину, який 70 років тому вчинили особисто проти них трьох сталінський режим і радянська тоталітарна держава. Режим, що так само як і нацистський, знищив мільйони громадян, але про відродження ідеалів якого багато хто марить і нині. У ніч з 13 на 14 червня 1941 року цих трьох чернівчан, як і тисячі інших ні в чому не винних людей, вирвали зі звичного життя і вислали на вірну загибель до Сибіру. Список постраждалих, насправді, кожен може доповнити сам: іменами рідних, їхніх друзів, просто знайомих… В ешелоні, яким цих людей доправляли на заслання, налічувалося майже 900 душ. Дехто, як Петер Демант, вже відійшов в інший світ. (Див. докладніше ). Решта, на щастя, ще з нами. Пауль Вексельблатт живе у Стокгольмі, Маргіт Бартфельд-Феллер – Тель-Авіві. З кожним роком живих свідків сталінських злочинів, які могли б розповісти свою життєву правду усім любителям червоних прапорів, стає все менше. Людська спільнота справедливо багато говорить про голокост, натомість сталінські злочини замовчують й досі. І в цьому є велика несправедливість. Не всі свідки, як це зробив Петер Демант, залишили після себе докладні письмові спогади про ті страхітливі дні. Дехто, наприклад, і досі жене від себе минуле. На прохання про інтерв'ю Пауль Вексельблатт, зокрема, відповів: «ця робота вимагає багато часу і велетенських душевних зусиль. Ні того, ні іншого у мене вже немає». Тим ціннішою є готовність говорити про минуле Маргіт Бартфельд-Феллер, яку вона засвідчує не лише своїми вже десятьма книгами спогадів, але й під час живого спілкування.
– Як Ви довідалися, що Вашу родину будуть виселяти?
– Про майбутню депортацію нічого не чули, не знали і навіть не відчували. Це вже зараз пригадую, як до моєї мами додому одного разу прийшла якась жінка і попросила, щоби та віддала їй якісь речі чи шматок матерії. Мама ж відповіла, що все націоналізували, тому вона не може нічого їй дати. Це вже не моє, – сказала мама. І тоді та жінка відповіла: ви про це ще дуже пожалкуєте. Можливо, вона комусь щось сказала… А перед самою депортацією ми спокійно, як і щодня, лягли спати. Це був звичний день, нічим не примітний від решти днів.
– Ніч з 13 на 14 червня 1941 року добре пам'ятаєте? Як все відбувалося?
– Звісно, пам'ятаю. Між другою – половиною третьої ночі прокинулися через грюкіт у двері. Наша родина жила у будинку, що на нинішній вулиці Гете, 3. В квартиру зайшли троє чоловік. Був з ними і один комсомолець. Сказали: збирайте речі. Мінімум. І швидше. Даємо вам 20 хвилин. Ми були приголомшені. Мама остовпіла. Це була гарна молода жінка. Їй було тільки 40 років. Серед чекістів, які підняли нас серед ночі з ліжка, був молоденький хлопчина. Напевно йому стало мене шкода. Я стояла бліда, із загіпсованою рукою, не відаючи за що хапатися. Він шепнув мені на вухо: «Пішли до твоєї кімнати». Поки я відчиняла шафу, хлопець рішуче згріб зі столу скатертину й вивалив на неї вміст мого гардеробу і вправно зав’язав у клунок. Прикраси, подаровані мені батьками, так і залишилися у покинутій квартирі. Перші сережки. Вічно губила по одній від кожної пари. І тато щоразу дарував мені нову. Золотий перстеник з рубіном, тоненький золотий ланцюжок з такою дорогою зіркою Давида, останній батьківський подарунок – всипаний крихітними перлинками медальйон у формі сердечка. І нарешті неперевершена каблучка зі смарагдом, оздоблена дрібними діамантами, – фамільна реліквія, що переходила з покоління у покоління в родині дідуся Адольфа. Вона, звісно, також пропала. Єдиними дрібничками, що згодом нагадувало мені рідну домівку в тайзі, стали шкіряна червона сумочка з вишуканою нікелевою застібкою і маленька брошка с головою різеншнауцера. Біля входу весь цей час чатував солдат з рушницею і багнетом. Потім нас забрали. Це були тато Моріц, мама, мій дев'ятирічний братик Отті і я. Мені було 17 років. Ось так все і відбувалося.
– Чим займався Ваш батько до депортації?
– Ми не були заможною родиною. Радше середнього достатку. Спочатку тато був комівояжером. Потім завідував депо, що належало двом фабрикантам – німцю Ціммерманну і ще одному французькому підприємцю. Батько був у них кимось на кшталт управляючого. Його друзями були поет Елієзер Штейнбарг та відомий дитячий письменник Ітціг Мангер.
– Ваш колишній чернівецький будинок зберігся?
– Зберігся. Це кутовий будинок на розі нинішніх вулиць Гете – Лисенка. Зараз у ньому живуть зовсім інші люди. Вікна квартири виходять прямо на театр. Велике вікно на четвертому поверсі – тут була спальня батьків. Середнє вікно – їдальня. Там стояли солідні чорні меблі, м'які шкіряні крісла, книжкові шафи, шафа для столового срібла і сервант. А ще – старомодний масивний квадратний стіл і, найцінніше – «Фьорстер», мій англійський рояль. А на балкон – невеликий, але затишний, тато часто виставляв клітку з моїми ручними пташками. Їх звали Цайзерль і Гансі. Ще один балкон був у дитячій кімнаті – у ній стояла шафа з моїми улюбленими книжками. А за рогом на тому ж поверсі – ще один ряд вікон, там були кімнати дідуся Адольфа і маминих братів і сестер. Я навіть була у нашій колишній квартирі. Мені влаштували зустріч. Там живе приємна українська родина. Чудова господиня прийняла нас душевно і гарно. У 2008 році, під час мого попереднього приїзду до Чернівців, вона приходила на мої читання у залі Георга Дроздовського. Цікава вийшла зустріч. Ми підтримуємо з нею дружні стосунки, листуємося.
– З червня 1940 по червень 1941 року – тобто майже рік – Ваша сім'я жила вже за радянської влади. Наміру емігрувати тоді не виникало?
– Ніколи не думали, щоб поїхати кудись з Чернівців. Хоча окупація справді змінила наше життя. Чернівці заполонили солдати, а в повітрі стояв запах радянського одеколону і дьогтю від чобіт. Мій тато дотримувався лівих переконань. Він не був комуністом, але завжди поважав людей праці. Я ще вчилася у школі, брат був зовсім малим. Мене готували до кар'єри піаністки. Тому брала уроки гри на фортепіано у Бланки Кремер-Нойберт – кращої викладачки у Чернівцях. Після вступу у місто Червоної армії моя наставниця з усією родиною виїхала до Палестини. Завершити музичну освіту планувала у Відні. Я спочатку ходила у румунський гофманівський ліцей, а коли ці території відійшли до Радянського Союзу, то записалася у єврейську школу. Раніше тут була чоловіча гімназія № 5. Це була будівля біля тюрми на нинішній вулиці Нагірній, що в районі Соборної площі. І там я провчилася півтора року. Разом з кузиною Пауля Целана Зельмою Меєрбаум-Айзінгер.
— Ви знали, що Ваша однокласниця Зельма, на яку чекала велика посмертна слава, писала вірші?
— Так-так. Знала, тому що ми – я і ще кілька дівчаток – були з нею близько знайомі. Після гімназії часто ходили гуляти у парк за резиденцією митрополитів, що на горі Габсбург. Майже перед кожною віллою по дорозі сюди квітнув чудовий темно-ліловий бузок, і в травні його солодкий важкий аромат сягав аж до самої гірки. Мені його так не вистачає...Ми гуляли, а Зельма читала нам свої вірші. Вона їх не декламувала, а просто тихенько читала. Всього вона написала 57 віршів. Для нас це завжди було святом. Публікувати їх вона не збиралася. Бо мала лише 14-15 років. Була ще замолодою для цього. Адже у такому віці всі захоплюються віршуванням. Зельма була дуже бідною. Жила у будиночку на нинішній вулиці Чернишевського, де не було електрики, не було водогону. Ми жили заможніше. Тому до мене у гості вона приходила, а до себе ніколи не запрошувала. Вона цього трішечки соромилася.
(продовження — )
– Як Ви довідалися, що Вашу родину будуть виселяти?
– Про майбутню депортацію нічого не чули, не знали і навіть не відчували. Це вже зараз пригадую, як до моєї мами додому одного разу прийшла якась жінка і попросила, щоби та віддала їй якісь речі чи шматок матерії. Мама ж відповіла, що все націоналізували, тому вона не може нічого їй дати. Це вже не моє, – сказала мама. І тоді та жінка відповіла: ви про це ще дуже пожалкуєте. Можливо, вона комусь щось сказала… А перед самою депортацією ми спокійно, як і щодня, лягли спати. Це був звичний день, нічим не примітний від решти днів.
– Ніч з 13 на 14 червня 1941 року добре пам'ятаєте? Як все відбувалося?
– Звісно, пам'ятаю. Між другою – половиною третьої ночі прокинулися через грюкіт у двері. Наша родина жила у будинку, що на нинішній вулиці Гете, 3. В квартиру зайшли троє чоловік. Був з ними і один комсомолець. Сказали: збирайте речі. Мінімум. І швидше. Даємо вам 20 хвилин. Ми були приголомшені. Мама остовпіла. Це була гарна молода жінка. Їй було тільки 40 років. Серед чекістів, які підняли нас серед ночі з ліжка, був молоденький хлопчина. Напевно йому стало мене шкода. Я стояла бліда, із загіпсованою рукою, не відаючи за що хапатися. Він шепнув мені на вухо: «Пішли до твоєї кімнати». Поки я відчиняла шафу, хлопець рішуче згріб зі столу скатертину й вивалив на неї вміст мого гардеробу і вправно зав’язав у клунок. Прикраси, подаровані мені батьками, так і залишилися у покинутій квартирі. Перші сережки. Вічно губила по одній від кожної пари. І тато щоразу дарував мені нову. Золотий перстеник з рубіном, тоненький золотий ланцюжок з такою дорогою зіркою Давида, останній батьківський подарунок – всипаний крихітними перлинками медальйон у формі сердечка. І нарешті неперевершена каблучка зі смарагдом, оздоблена дрібними діамантами, – фамільна реліквія, що переходила з покоління у покоління в родині дідуся Адольфа. Вона, звісно, також пропала. Єдиними дрібничками, що згодом нагадувало мені рідну домівку в тайзі, стали шкіряна червона сумочка з вишуканою нікелевою застібкою і маленька брошка с головою різеншнауцера. Біля входу весь цей час чатував солдат з рушницею і багнетом. Потім нас забрали. Це були тато Моріц, мама, мій дев'ятирічний братик Отті і я. Мені було 17 років. Ось так все і відбувалося.
– Чим займався Ваш батько до депортації?
– Ми не були заможною родиною. Радше середнього достатку. Спочатку тато був комівояжером. Потім завідував депо, що належало двом фабрикантам – німцю Ціммерманну і ще одному французькому підприємцю. Батько був у них кимось на кшталт управляючого. Його друзями були поет Елієзер Штейнбарг та відомий дитячий письменник Ітціг Мангер.
– Ваш колишній чернівецький будинок зберігся?
– Зберігся. Це кутовий будинок на розі нинішніх вулиць Гете – Лисенка. Зараз у ньому живуть зовсім інші люди. Вікна квартири виходять прямо на театр. Велике вікно на четвертому поверсі – тут була спальня батьків. Середнє вікно – їдальня. Там стояли солідні чорні меблі, м'які шкіряні крісла, книжкові шафи, шафа для столового срібла і сервант. А ще – старомодний масивний квадратний стіл і, найцінніше – «Фьорстер», мій англійський рояль. А на балкон – невеликий, але затишний, тато часто виставляв клітку з моїми ручними пташками. Їх звали Цайзерль і Гансі. Ще один балкон був у дитячій кімнаті – у ній стояла шафа з моїми улюбленими книжками. А за рогом на тому ж поверсі – ще один ряд вікон, там були кімнати дідуся Адольфа і маминих братів і сестер. Я навіть була у нашій колишній квартирі. Мені влаштували зустріч. Там живе приємна українська родина. Чудова господиня прийняла нас душевно і гарно. У 2008 році, під час мого попереднього приїзду до Чернівців, вона приходила на мої читання у залі Георга Дроздовського. Цікава вийшла зустріч. Ми підтримуємо з нею дружні стосунки, листуємося.
– З червня 1940 по червень 1941 року – тобто майже рік – Ваша сім'я жила вже за радянської влади. Наміру емігрувати тоді не виникало?
– Ніколи не думали, щоб поїхати кудись з Чернівців. Хоча окупація справді змінила наше життя. Чернівці заполонили солдати, а в повітрі стояв запах радянського одеколону і дьогтю від чобіт. Мій тато дотримувався лівих переконань. Він не був комуністом, але завжди поважав людей праці. Я ще вчилася у школі, брат був зовсім малим. Мене готували до кар'єри піаністки. Тому брала уроки гри на фортепіано у Бланки Кремер-Нойберт – кращої викладачки у Чернівцях. Після вступу у місто Червоної армії моя наставниця з усією родиною виїхала до Палестини. Завершити музичну освіту планувала у Відні. Я спочатку ходила у румунський гофманівський ліцей, а коли ці території відійшли до Радянського Союзу, то записалася у єврейську школу. Раніше тут була чоловіча гімназія № 5. Це була будівля біля тюрми на нинішній вулиці Нагірній, що в районі Соборної площі. І там я провчилася півтора року. Разом з кузиною Пауля Целана Зельмою Меєрбаум-Айзінгер.
— Ви знали, що Ваша однокласниця Зельма, на яку чекала велика посмертна слава, писала вірші?
— Так-так. Знала, тому що ми – я і ще кілька дівчаток – були з нею близько знайомі. Після гімназії часто ходили гуляти у парк за резиденцією митрополитів, що на горі Габсбург. Майже перед кожною віллою по дорозі сюди квітнув чудовий темно-ліловий бузок, і в травні його солодкий важкий аромат сягав аж до самої гірки. Мені його так не вистачає...Ми гуляли, а Зельма читала нам свої вірші. Вона їх не декламувала, а просто тихенько читала. Всього вона написала 57 віршів. Для нас це завжди було святом. Публікувати їх вона не збиралася. Бо мала лише 14-15 років. Була ще замолодою для цього. Адже у такому віці всі захоплюються віршуванням. Зельма була дуже бідною. Жила у будиночку на нинішній вулиці Чернишевського, де не було електрики, не було водогону. Ми жили заможніше. Тому до мене у гості вона приходила, а до себе ніколи не запрошувала. Вона цього трішечки соромилася.
(продовження — )
0 коментарів