Черемоська гребля
Відсутність людей на вулицях, напевно, найнесподіваніше враження від короткочасної недільної поїздки на Путильщину. Часом навіть здавалося, що мешканці більшості тамтешніх будинків і навіть цілих сіл їх просто покинули. З невідомих причин зібрали дітей, спакували нехитрі пожитки й знялися геть з насиджених місць. Самотні постаті немолодих горянок, які подекуди потрапляли на очі, лише підсилювали картину запустіння. Так буває спекотного літнього пообіддя, коли у пошуках порятунку від всюдисущого сонця люди ховаються по домівках, а вулиці порожніють. Це саме у такі моменти здається, що час зупинився. Спостереження, погодьтеся, на яке найменше випадало сподіватися. Адже Путильський район – гірський. А що може бути кращим за гори? Проте їхня краса цього дня здалась припорошеною. Хто знає, можливо, через тривалу відсутність дощів. А може, просто через здійняту колесами автомобіля куряву. Вділити майже два мільйони гривень на ремонт подзьобаних наче віспою гірських доріг влада вкотре пообіцяла тільки у травні.
Коли дараби ще ходили Черемошем
Але ж бувало й інакше. Сновигали туди-сюди всюдисущі вантажівки, перевозячи найрізноманітніше обладнання для інженерно-геологічних досліджень, а місцеві мешканці шукали собі роботи у геологів. Старожили досі пам'ятають, як в 50-х роках минулого століття Путильський район став об'єктом прискіпливого аналізу для найсвітліших голів радянської наукової еліти. А керував закритими науковими нарадами у райцентрі не хто-небудь, а особисто академік Мстислав Келдиш. Для повноти картини не вистачає лише згадати про знайдений на Путильщині уран. Щоправда, видобувати ураномісткі породи з Чивчинських гір у верхів'ях Черемошу визнали економічно недоцільним. Провідником у минуле, яке від сьогодення відділяють добрих сорок років, став Віктор Васильович Макаревич. Один з відчайдухів, яким у складі Черемоської інженерно-геологічної партії довелося шукати відповідь на непросте запитання: чи зможуть схили навколишніх гір стати опорою для греблі висотою в десятки метрів. Згідно з офіційною версією, загатити Черемош велетенською греблею планували, щоб рятувати край від повеней.
Сліди руйнівної липневої повені 2008 року, наприклад, дорогою до Усть-Путили – кінцевого пункту подорожі – справді видно повсюди. Хоча сумирний вигляд зникаючої місцями водної стрічки нині млявого Черемошу з розгулом стихій зовсім не в'яжеться. Важко повірити, що ось цей спокійний і маловодний струмок два роки тому перетворив Путильщину на відрізаний від цивілізації острів – пробиваючись з русла до скелі, рвав береги, вигризаючи на своєму шляху велетенські шматки від гірської дороги. Тож дістатися туди можна було лише пішки: гірськими стежками, через перевал Німчич або гелікоптером.
Нині річку загнали у старе русло, а полотно дороги, там, де його вимила вода, відновили. Найбільш небезпечні її вигини відгородили від Черемошу підпірними стінами з великогабаритного каменю та габіонів. А ось з капітальними мостами, схоже, сутужніше. Стрімка течія гірської річки, що суттєво ускладнює будівництво дороги, спричинила ухвалення незвичного інженерного рішення. Замість 1,5 км шляху у Розтоках тут вирішили збудувати два сучасних мости з переходом на івано-франківську сторону та назад на чернівецьку. Проте забиті у дно гірської ріки палі бетонних опор для капітальних мостів досі світять проїжджим голими ребрами. Для того, щоб перетнути русло, доводиться користуватися встановленими ще восени 2008 року тимчасовими переправами типу САРМ (середній автодорожний розбірний міст). Чергова сильна повінь їх напевно змиє.
Власне для того, щоб такого ніколи не траплялося, упродовж майже трьох років – з 1969 по 1972 рік – тут і працювала створена тодішнім Українським державним інститутом «Укрдіпроводгосп» Черемоська інженерно-геологічна партія. Це був час, коли гуцули ще не втратили вміння в'язати плоти. «Мені пощастило бачити той жолоб, яким стовбури дерев по одному спускали з верховин, а потім майстри формували з них плоти, – ділиться спогадами Віктор Макаревич. – Це каторжна праця, яка далеко не кожному до снаги». Для сплаву дерев використовували відому ще за австрійських часів систему малих водойм, по-місцевому клявз. Залишки штучних загород досі можна бачити на Білому і Чорному Черемоші. Невеличкі загати стримували рух води, а перед сплавом шлюзи разом відчинялись і стрімка вода несла зрубані стовбури вниз. Відтак на «решiтцi» дерево збирали й в'язали в дараби, а плотогони вели плоти далі вниз за течією. Менше ніж за дві доби, долаючи сотні бурхливих порогів та перекатів, деревину доправляли до Чернівців. Траплялося, що частину плотів накопичували в районі Вижниці. Деревина призначалася для переробки на місцевих підприємствах. А поки вона загачувала русло річки, любителі полоскотати собі нерви пробували перебратися плотами з одного берега Черемошу на інший. «Якось і собі спробував перейти річку по колодах – відчуття від рухомих стовбурів під ногами, скажу вам, не з приємних», – пригадав свої враження від ризикованого експерименту Віктор Макаревич. Останній сплав дараби на Черемоші відбувся влітку 1979 року.
Місце для вивчення і оцінки інженерно-геологічних умов району – відрізок між Усть-Путилою, Розтоками і Тюдівом (село Косівського району Івано-Франківської області) – геологи обрали не випадково. Адже саме в цьому місці сходяться річки Путила, Білий та Чорний Черемоші. І тому саме тут на їхньому шляху мала постати рятівна гребля. Звісно, перш ніж почати штучно збирати воду, потрібно було знати напевно, чи придатні для цього схили Карпат. Для 37-річного геолога-киянина знайомство з новим місцем роботи розпочалося з Вижниці. До перенесення основної бази спочатку в Розтоки, а звідти в Усть-Путилу, попервах геологи мешкали у місцевому готелі. А ось для того, щоб подивитися нові кінофільми, доводилося бігти за кілька кілометрів у Виженку. Репертуар, який демонстрували на тамтешній базі відпочинку, оновлювався швидше, ніж у Вижниці. На новій базі в Усть-Путилі люди насправді не жили, облаштувавши там тільки свою «камералку». На професійному сленгу так називають приміщення для технічної та лабораторно-кабінетної обробки матеріалів, зібраних під час експедицій чи польових досліджень. Більшість фахівців інженерно-геологічної партії винаймали житло у місцевих мешканців.
Орієнтир для мандрівки у минуле – велетенська скеля, відома загалу, як «Кам'яна багачка». Згідно з легендою, місцева багачка, яка пошкодувала шматка хліба жінці з дитиною, тикнувши натомість їм у руки камінь, сама стала скелею. Звідси метрів двісті курною дорогою вліво – й очам відкривається місцина на березі Черемошу, де 40 років тому геологи опрацьовували отримані під час польових досліджень результати. «Коли кам'янистим руслом на нерест піднімалась марена, від великої кількості риби, здавалося, вода „закипала“, – споглядаючи річку, чомусь пригадав Віктор Макаревич. У водоймах із зарегульованим стоком, до слова, ця риба зникає. Марена – риба швидкотекучих вод. Якби за результатами роботи геологів дамбу таки збудували, спогади очевидців стали б єдиною річчю, що нагадувала тут про марену.
Інформацію про склад і структуру породи давав вдало закладений вище Розток перший створ. Хоча у разі невдачі геологи мали ще два запасних. Бурові установки, що вгризались у гори, на їхні високі схили підняли лебідками. Неабиякі акробатичні здібності доводилося демонструвати також геологам. Потрапити на робоче місце можна було лише тримаючись спеціально прокладеної крутосхилом линви. А дістатися породи дозволяло обертальне колонкове буріння, при якому її руйнування здійснюється не за всією площею забою, а кільцем із збереженням внутрішньої частини породи у вигляді керна. Спеціальними набірними трубами зразки породи з підземних шарів піднімали на поверхню. Гідрогеологічні дослідження в районі майбутньої греблі призначалися для визначення дебету води. Викачуючи з отвору воду, фахівці визначали, як швидко вона знову заповнює порожнину.
Одночасно з геологами на місцевості працювали топографи. Їхнім завданням було здійснити топогеодезичну прив'язку створів до місцевості, а також скласти її докладну карту. „Топозйомка – камералка – розминулися!“: поширений серед топографів жарт, коли складений на папері план не відповідав реальній місцевості.
Гуцульський Харон
Спогад про вперше побачену з висоти крутого схилу місцину, де зливаються в один два Черемоші, досі змушує швидше битися серце геолога. „Карпати і Крайня Північ – мої великі любові на все життя“, – зізнається небагатослівний Віктор Макаревич. Не в останню чергу, напевно, через те, що саме тут він чудом уцілів. Як кажуть у таких випадках, вдруге народився на світ. У лісовоза, що ним доправляв дрова господині у Тюдів, відмовили гальма. Глухий грюкіт велетенських колод, що стрімко котяться під гору, були останніми звуками, який пасажири вантажівки почули перед тим, як багатотонна машина важко осіла на бік. Дякувати Богу, люди вціліли. Саме ця спільна любов до Карпат перетворила друзів Віктора Макаревича і Петера Деманта майже на земляків. Вони познайомились на іншому краю світу, коли місце зеків на золотих копальнях Колими зайняли вільнонаймані спеціалісти. Але спогади про Вижницю, в якій майбутній політкаторжанин і письменник Демант жив з батьками у 20-х, а Макаревич – 60-х роках, зробили їхні стосунки довірливішими. Таке собі химерне переплетіння людських доль. Воістину, шляхи Господні незбагненні! Двоє колег Віктора Макаревича також знайшли на Путильщині свою долю. Закохавшись у місцевих красунь, одружились з дівчатами і назавжди оселилися в горах. „Найскладніше було переконати гуцулів скуштувати зібрані нами гриби. Жодних інших, окрім білих, придатними у їжу вони не визнавали!“, – пригадує геолог кумедні перипетії стосунків з місцевим населенням. Не забув він і сороміцьких коломийок, які, хильнувши чарчину, співали старі гуцулки. На підтвердження навіть декламує одну з них.
Одночасно з роботою Черемоської партії кіностудія імені Олександра Довженка знімала у Розтоках великий фільм. Про те, що „Білий птах з чорною ознакою“ згодом стане легендою, тоді, напевно, ніхто й не здогадувався. Керівник топографічної партії, яка квартирувала в Розтоках, тільки близьким друзям згодом розказував, що насправді стрічка мала бути двосерійною. Принаймні, таким фільм бачив один з авторів сценарію та виконавець головної ролі Іван Миколайчук. Натомість у 1970 році, у вільний від зйомок час, кіношники шукали розваг. З вуст в уста передавалась інформація про єврея-музику родом з молдовських Бєльц, який віртуозною грою одразу на трьох інструментах міг будь-кого змусити ридати чи тішитися. Проте для того, щоб послухати його, доводилося їздити аж у Путилу, де він виступав в одному з місцевих ресторанів. Ті ж кіношники показали геологам коротку дорогу до місцевої чародійки Фрудзіни. Якість її самогону Віктор Макаревич засвідчує навіть через 40 років після частування. Найвищим ступенем визнання стало присвоєння напою особистого імені: „Фрудзініт“. Вимовляли назву, наголошуючи на останній склад. Самогон, яким геологів частував дід з полонини прямо навпроти їх створу, звісно, був гіршим. Проте для того, щоб почаркуватися, не треба було далеко ходити. Усього й роботи, що спуститися зі схилу на берег Черемошу й через річку гукнути: „діду-у-у!“. Відштовхуючись києм від кам'янистого дна, цей гуцульський Харон переганяв свого легкого бокора на інший берег. Відтак доправляв геологів, яких мучила спрага, на власне обійстя. Куштували оковиту, зазвичай, разом. Після приємної перерви всі вертались до праці. Робочий день у геологів довгий...
»Це ж скільки сіл могло затопити, якби ту греблю спорудили, – не приховує задоволення Віктор Макаревич з приводу того, що Черемош так і не загатили. – Якби під час повені 2008 року загата не витримала, усі села, що нижче Усть-Путили, просто змило б цунамі. Прогнозована висота інженерної споруди у десятки метрів така велетенська, що сам мимохіть сумніваюся чи нічого не плутаю". Про те, що спорудження будь-якої греблі зазвичай супроводжується затопленням місцевості, розташованої вище за течією, годі й казати. У даному конкретному випадку могло йтися про територію аж до Путили. Зрештою, і про можливі плани колишнього радянського керівництва спорудити у буковинських горах атомну електростанцію забувати також не слід. Можливість саме такого сценарію, не особливо його афішуючи, визнають перші особи колишньої партійно-радянської номенклатури в краї. Робота атомних реакторів справді потребує великої кількості води. Тож хто знає, чи тільки для захисту регіону від повені мала слугувати черемоська гребля. Те, чи була його місія сорокарічної давнини на Буковину атомною, геолог Віктор Макаревич напевно не знає. Після кількох років на Путильщині для аналогічних досліджень його перекинули на Закарпаття. Постійно повертатися у це місце не тільки думками літнього чоловіка, вочевидь, змушують міркування іншого ґатунку.
Коли дараби ще ходили Черемошем
Але ж бувало й інакше. Сновигали туди-сюди всюдисущі вантажівки, перевозячи найрізноманітніше обладнання для інженерно-геологічних досліджень, а місцеві мешканці шукали собі роботи у геологів. Старожили досі пам'ятають, як в 50-х роках минулого століття Путильський район став об'єктом прискіпливого аналізу для найсвітліших голів радянської наукової еліти. А керував закритими науковими нарадами у райцентрі не хто-небудь, а особисто академік Мстислав Келдиш. Для повноти картини не вистачає лише згадати про знайдений на Путильщині уран. Щоправда, видобувати ураномісткі породи з Чивчинських гір у верхів'ях Черемошу визнали економічно недоцільним. Провідником у минуле, яке від сьогодення відділяють добрих сорок років, став Віктор Васильович Макаревич. Один з відчайдухів, яким у складі Черемоської інженерно-геологічної партії довелося шукати відповідь на непросте запитання: чи зможуть схили навколишніх гір стати опорою для греблі висотою в десятки метрів. Згідно з офіційною версією, загатити Черемош велетенською греблею планували, щоб рятувати край від повеней.
Сліди руйнівної липневої повені 2008 року, наприклад, дорогою до Усть-Путили – кінцевого пункту подорожі – справді видно повсюди. Хоча сумирний вигляд зникаючої місцями водної стрічки нині млявого Черемошу з розгулом стихій зовсім не в'яжеться. Важко повірити, що ось цей спокійний і маловодний струмок два роки тому перетворив Путильщину на відрізаний від цивілізації острів – пробиваючись з русла до скелі, рвав береги, вигризаючи на своєму шляху велетенські шматки від гірської дороги. Тож дістатися туди можна було лише пішки: гірськими стежками, через перевал Німчич або гелікоптером.
Нині річку загнали у старе русло, а полотно дороги, там, де його вимила вода, відновили. Найбільш небезпечні її вигини відгородили від Черемошу підпірними стінами з великогабаритного каменю та габіонів. А ось з капітальними мостами, схоже, сутужніше. Стрімка течія гірської річки, що суттєво ускладнює будівництво дороги, спричинила ухвалення незвичного інженерного рішення. Замість 1,5 км шляху у Розтоках тут вирішили збудувати два сучасних мости з переходом на івано-франківську сторону та назад на чернівецьку. Проте забиті у дно гірської ріки палі бетонних опор для капітальних мостів досі світять проїжджим голими ребрами. Для того, щоб перетнути русло, доводиться користуватися встановленими ще восени 2008 року тимчасовими переправами типу САРМ (середній автодорожний розбірний міст). Чергова сильна повінь їх напевно змиє.
Власне для того, щоб такого ніколи не траплялося, упродовж майже трьох років – з 1969 по 1972 рік – тут і працювала створена тодішнім Українським державним інститутом «Укрдіпроводгосп» Черемоська інженерно-геологічна партія. Це був час, коли гуцули ще не втратили вміння в'язати плоти. «Мені пощастило бачити той жолоб, яким стовбури дерев по одному спускали з верховин, а потім майстри формували з них плоти, – ділиться спогадами Віктор Макаревич. – Це каторжна праця, яка далеко не кожному до снаги». Для сплаву дерев використовували відому ще за австрійських часів систему малих водойм, по-місцевому клявз. Залишки штучних загород досі можна бачити на Білому і Чорному Черемоші. Невеличкі загати стримували рух води, а перед сплавом шлюзи разом відчинялись і стрімка вода несла зрубані стовбури вниз. Відтак на «решiтцi» дерево збирали й в'язали в дараби, а плотогони вели плоти далі вниз за течією. Менше ніж за дві доби, долаючи сотні бурхливих порогів та перекатів, деревину доправляли до Чернівців. Траплялося, що частину плотів накопичували в районі Вижниці. Деревина призначалася для переробки на місцевих підприємствах. А поки вона загачувала русло річки, любителі полоскотати собі нерви пробували перебратися плотами з одного берега Черемошу на інший. «Якось і собі спробував перейти річку по колодах – відчуття від рухомих стовбурів під ногами, скажу вам, не з приємних», – пригадав свої враження від ризикованого експерименту Віктор Макаревич. Останній сплав дараби на Черемоші відбувся влітку 1979 року.
Місце для вивчення і оцінки інженерно-геологічних умов району – відрізок між Усть-Путилою, Розтоками і Тюдівом (село Косівського району Івано-Франківської області) – геологи обрали не випадково. Адже саме в цьому місці сходяться річки Путила, Білий та Чорний Черемоші. І тому саме тут на їхньому шляху мала постати рятівна гребля. Звісно, перш ніж почати штучно збирати воду, потрібно було знати напевно, чи придатні для цього схили Карпат. Для 37-річного геолога-киянина знайомство з новим місцем роботи розпочалося з Вижниці. До перенесення основної бази спочатку в Розтоки, а звідти в Усть-Путилу, попервах геологи мешкали у місцевому готелі. А ось для того, щоб подивитися нові кінофільми, доводилося бігти за кілька кілометрів у Виженку. Репертуар, який демонстрували на тамтешній базі відпочинку, оновлювався швидше, ніж у Вижниці. На новій базі в Усть-Путилі люди насправді не жили, облаштувавши там тільки свою «камералку». На професійному сленгу так називають приміщення для технічної та лабораторно-кабінетної обробки матеріалів, зібраних під час експедицій чи польових досліджень. Більшість фахівців інженерно-геологічної партії винаймали житло у місцевих мешканців.
Орієнтир для мандрівки у минуле – велетенська скеля, відома загалу, як «Кам'яна багачка». Згідно з легендою, місцева багачка, яка пошкодувала шматка хліба жінці з дитиною, тикнувши натомість їм у руки камінь, сама стала скелею. Звідси метрів двісті курною дорогою вліво – й очам відкривається місцина на березі Черемошу, де 40 років тому геологи опрацьовували отримані під час польових досліджень результати. «Коли кам'янистим руслом на нерест піднімалась марена, від великої кількості риби, здавалося, вода „закипала“, – споглядаючи річку, чомусь пригадав Віктор Макаревич. У водоймах із зарегульованим стоком, до слова, ця риба зникає. Марена – риба швидкотекучих вод. Якби за результатами роботи геологів дамбу таки збудували, спогади очевидців стали б єдиною річчю, що нагадувала тут про марену.
Інформацію про склад і структуру породи давав вдало закладений вище Розток перший створ. Хоча у разі невдачі геологи мали ще два запасних. Бурові установки, що вгризались у гори, на їхні високі схили підняли лебідками. Неабиякі акробатичні здібності доводилося демонструвати також геологам. Потрапити на робоче місце можна було лише тримаючись спеціально прокладеної крутосхилом линви. А дістатися породи дозволяло обертальне колонкове буріння, при якому її руйнування здійснюється не за всією площею забою, а кільцем із збереженням внутрішньої частини породи у вигляді керна. Спеціальними набірними трубами зразки породи з підземних шарів піднімали на поверхню. Гідрогеологічні дослідження в районі майбутньої греблі призначалися для визначення дебету води. Викачуючи з отвору воду, фахівці визначали, як швидко вона знову заповнює порожнину.
Одночасно з геологами на місцевості працювали топографи. Їхнім завданням було здійснити топогеодезичну прив'язку створів до місцевості, а також скласти її докладну карту. „Топозйомка – камералка – розминулися!“: поширений серед топографів жарт, коли складений на папері план не відповідав реальній місцевості.
Гуцульський Харон
Спогад про вперше побачену з висоти крутого схилу місцину, де зливаються в один два Черемоші, досі змушує швидше битися серце геолога. „Карпати і Крайня Північ – мої великі любові на все життя“, – зізнається небагатослівний Віктор Макаревич. Не в останню чергу, напевно, через те, що саме тут він чудом уцілів. Як кажуть у таких випадках, вдруге народився на світ. У лісовоза, що ним доправляв дрова господині у Тюдів, відмовили гальма. Глухий грюкіт велетенських колод, що стрімко котяться під гору, були останніми звуками, який пасажири вантажівки почули перед тим, як багатотонна машина важко осіла на бік. Дякувати Богу, люди вціліли. Саме ця спільна любов до Карпат перетворила друзів Віктора Макаревича і Петера Деманта майже на земляків. Вони познайомились на іншому краю світу, коли місце зеків на золотих копальнях Колими зайняли вільнонаймані спеціалісти. Але спогади про Вижницю, в якій майбутній політкаторжанин і письменник Демант жив з батьками у 20-х, а Макаревич – 60-х роках, зробили їхні стосунки довірливішими. Таке собі химерне переплетіння людських доль. Воістину, шляхи Господні незбагненні! Двоє колег Віктора Макаревича також знайшли на Путильщині свою долю. Закохавшись у місцевих красунь, одружились з дівчатами і назавжди оселилися в горах. „Найскладніше було переконати гуцулів скуштувати зібрані нами гриби. Жодних інших, окрім білих, придатними у їжу вони не визнавали!“, – пригадує геолог кумедні перипетії стосунків з місцевим населенням. Не забув він і сороміцьких коломийок, які, хильнувши чарчину, співали старі гуцулки. На підтвердження навіть декламує одну з них.
Одночасно з роботою Черемоської партії кіностудія імені Олександра Довженка знімала у Розтоках великий фільм. Про те, що „Білий птах з чорною ознакою“ згодом стане легендою, тоді, напевно, ніхто й не здогадувався. Керівник топографічної партії, яка квартирувала в Розтоках, тільки близьким друзям згодом розказував, що насправді стрічка мала бути двосерійною. Принаймні, таким фільм бачив один з авторів сценарію та виконавець головної ролі Іван Миколайчук. Натомість у 1970 році, у вільний від зйомок час, кіношники шукали розваг. З вуст в уста передавалась інформація про єврея-музику родом з молдовських Бєльц, який віртуозною грою одразу на трьох інструментах міг будь-кого змусити ридати чи тішитися. Проте для того, щоб послухати його, доводилося їздити аж у Путилу, де він виступав в одному з місцевих ресторанів. Ті ж кіношники показали геологам коротку дорогу до місцевої чародійки Фрудзіни. Якість її самогону Віктор Макаревич засвідчує навіть через 40 років після частування. Найвищим ступенем визнання стало присвоєння напою особистого імені: „Фрудзініт“. Вимовляли назву, наголошуючи на останній склад. Самогон, яким геологів частував дід з полонини прямо навпроти їх створу, звісно, був гіршим. Проте для того, щоб почаркуватися, не треба було далеко ходити. Усього й роботи, що спуститися зі схилу на берег Черемошу й через річку гукнути: „діду-у-у!“. Відштовхуючись києм від кам'янистого дна, цей гуцульський Харон переганяв свого легкого бокора на інший берег. Відтак доправляв геологів, яких мучила спрага, на власне обійстя. Куштували оковиту, зазвичай, разом. Після приємної перерви всі вертались до праці. Робочий день у геологів довгий...
»Це ж скільки сіл могло затопити, якби ту греблю спорудили, – не приховує задоволення Віктор Макаревич з приводу того, що Черемош так і не загатили. – Якби під час повені 2008 року загата не витримала, усі села, що нижче Усть-Путили, просто змило б цунамі. Прогнозована висота інженерної споруди у десятки метрів така велетенська, що сам мимохіть сумніваюся чи нічого не плутаю". Про те, що спорудження будь-якої греблі зазвичай супроводжується затопленням місцевості, розташованої вище за течією, годі й казати. У даному конкретному випадку могло йтися про територію аж до Путили. Зрештою, і про можливі плани колишнього радянського керівництва спорудити у буковинських горах атомну електростанцію забувати також не слід. Можливість саме такого сценарію, не особливо його афішуючи, визнають перші особи колишньої партійно-радянської номенклатури в краї. Робота атомних реакторів справді потребує великої кількості води. Тож хто знає, чи тільки для захисту регіону від повені мала слугувати черемоська гребля. Те, чи була його місія сорокарічної давнини на Буковину атомною, геолог Віктор Макаревич напевно не знає. Після кількох років на Путильщині для аналогічних досліджень його перекинули на Закарпаття. Постійно повертатися у це місце не тільки думками літнього чоловіка, вочевидь, змушують міркування іншого ґатунку.
0 коментарів