Мешканці старого чернівецького середмістя...

Чи не єдиними чергами, у яких мені найчастіше ще доводиться гаяти час, це черги за питною водою. Роблю це регулярно: щонайменше двічі на тиждень — у четвер та суботу. Проте вода — не головне у цій розповіді. Вистоюючи біля машини по 10-15, а інколи й більше хвилин, мимоволі проводжу цей час з сусідами по черзі. Враховуючи, що купую так воду років два — три, а по неї приходять переважно одні й ті самі люди, багатьох впізнаю вже в обличчя.  Напевно, усіх їх і справді мав би вважати сусідами, адже більшість із нас живуть на одній вулиці. Зважаючи на нестримний потяг деякого з них до спілкування, яких лише життєвих історій не вислухав за цей час. Були тут і якнайдокладніші описи власних болячок, нарікання на сусідів та владу, політичні і навіть релігійні диспути. Щоправда сам у них участі жодного разу не брав. Словом, таке собі суспільство у мініатюрі.
Єдина людина, яка за весь цей час викликала у мене бодай якийсь інтерес – старенький дідусь. Почув, якось від нього, що йому добре за 80, а ще – сказав він це російською мовою. А позаяк у черзі він переважно мовчить, ось і доводиться самому вигадувати його життєву історію на основі тільки цих двох фактів. Ні, брешу, є ще один. Місце, де всі ми живемо: стара частина Чернівців. Власне навколо цих трьох фактів і крутиться вся історія. Якщо тобі за вісімдесят і ти живеш у центрі міста значить ти місцевий? А якщо ти місцевий, то чому рідною для тебе є російська мова?  Ні, думаю собі далі.  Квартиру у центрі міста ти, швидше за все, отримав вже після війни. А що ж тоді робив під час неї? Пішов у 16 років добровольцем на фронт і як винагороду за це отримав помешкання у старому австрійському чи румунському  люксі? Чи все-таки пройшов її служачи десь у системі НКВД або навіть СМЕРШу? Хто знає...
Згадати всю цю історію змусив зовсім інший випадок. Так само підглянутий і підслуханий у черзі. Щоправда  цього разу біля віконечка прийому рекомендованих листів на пошті. Така сама, як і «мій» дідусь з черги за водою, старенька і російськомовна бабуся, довго вимагала від працівниці покликати до неї листоношу. Дивно, що за 80 років життя жоден із них так і не зволив вивчити мову тубільців:
-         Я живу здесь, на вашем участке, на Худякова...
Звісно, листоноша до неї незабаром вийшла. Старенька ледве повернулася в її бік. І то лише після того, як вся черга почала вказувати жінці, що та стоїть вже майже біля неї. З усього було видно, що вони добре знайомі, бо поштарка одразу почала щось жваво пояснювати бабусі. Чекаючи поки зважували мого рекомендованого листа і клеїли на конверт марки, мимоволі почув закінчення їх розмови:
-         Я все зробила, скоро ви отримаєте ту свою газету… Ну, не знаю, коли саме… Ми ж її щойно передплатили, — тлумачила своє листоноша… Точно, точно, як ви просили газету «Комуніст» (!?!).
Ні,  напевно, все-таки був правий, визначаючи минуле свого дідуся з черги за водою… Вони таки не місцеві, ці мешканці старого чернівецького середмістя...