Якщо твоїй бабусі сто
Вранці дорогою на роботу раптом усвідомив: вчора, 23 лютого, моїй дорогій бабусі – Норі, як називав її у дитинстві з наголосом на перший склад, виповнилося сто років. Хоча прожила вона з них тільки 73. Більшість часу — у збудованій прадідом ще 1903 року у Чернівцях хаті. Зазвичай такі дати пригадують, коли йдеться про письменників, науковців, політиків. А тут, маєш тобі, власна бабуся. Ні, раціонально пояснити, чому у голові крутилися думки про неї, звісно, можна. Адже до свого чергового дня народження вона не дожила рівно місяць. Відтак починаючи з 1983 року, коли вона відійшла у вічність, початок кожного року традиційно розпочинається в мене зі згадок про неї – спочатку річниця смерті, а рівно за місяць – народження. А тут ще й інтер'єр підходящий: вулиця Ольги Кобилянської, якою зазвичай прямую на роботу…
Бабуся зазвичай мало розмовляла зі мною про свого чоловіка Гуцуляка Іллю Юрійовича. Тому єдине, що вдалося довідатися безпосередньо від неї, то це про те, що він, нібито, пропав безвісти під час Другої світової війни. Водночас усе свідчило про те, що бабуся точно не знала, що ж саме насправді трапилося з ним. Адже у розмовах з дорослими родичами часто висловлювала сподівання, що він міг якимось дивним чином врятуватися і досі живе десь у Канаді. Інколи також здавалося, що вона досі чекає звістки від нього. Слів «арешт» чи «заслання», зі зрозумілих причин, при мені вона ніколи не вживала. Та й мій підлітковий вік – на час її смерті мені не виповнилося й 13 — не сприяв кращому розумінню цієї життєвої трагедії.
Зацікавитися долею людини з цим ім'ям спонукало також і те, що воно – це ім'я — було викарбовано на могильному пам'ятнику, встановленому на Руському цвинтарі у Чернівцях. На плиті, зокрема, значилося «ГУЦУЛЯК Ілля», роки життя «1900–1941», а ще підпис: «дружина». Хоча від самої бабусі та батьків завжди добре знав: насправді на цьому місці здійснено лише одне поховання. А тіла чоловіка на ім'я ГУЦУЛЯК Ілля Юрійович там ніколи не було. Згадка про нього є лише даниною пам'яті!
Після смерті бабусі у 1983 році в її особистих речах ми виявили кілька списаних дрібних почерком поштових листівок, адресованих на її чернівецьку адресу з Комі АССР. Пригадую також, що замість назви області на них було вказано «Сев. Буковина». У листівках, які виявилися листами Іллі Юрійовича ГУЦУЛЯКА до своєї дружини – моєї майбутньої бабусі, пригадую його прохання надіслати, по змозі, «шалик» або якісь продукти харчування, наприклад, цибулю, часник чи сало. У нашій сім'ї при цьому завжди любили наголошувати: до арешту цей чоловік ніколи не вживав такої їжі, а на зоні, очевидно, змушений був це робити. Проте найбільше інтригувало повторюване у кількох листівках поспіль прохання: звернутися по допомогу до «О.Коб.», а також передані їй вітання. А ще запитання: «чи не могла б вона для мене щось зробити». Остання обставина – очікування допомоги з боку загадкової «О.Коб.» — змушувало припускати, що йдеться, швидше за все, про видатну українську письменницю Ольгу Юліанівну Кобилянську. На жаль, зберегти ці листівки нашій родині не вдалося. Тому зараз їх зміст можна відтворити лише по пам'яті.
Наприкінці 80-х – на початку 90-х років, коли почався процес реабілітації жертв політичних репресій, я, на той час вже студент історичного факультету ЧДУ, навідався до прокуратури Чернівецької області, де написав заяву з проханням реабілітувати чоловіка моєї бабусі – ГУЦУЛЯКА Іллю Юрійовича. Через деякий час мені повідомили: позаяк його було засуджено за військові злочини, зокрема, «шпіонаж», то розглядати цю справу має військова прокуратура, куди мою заяву передали для реагування. Тоді ж із листа від 12 листопада 1990 року, надісланого мені з «Военной прокуратуры Краснознаменного Прикарпатского военного округа», довідався деякі подробиці про справжню долю ГУЦУЛЯКА Іллі Юрійовича. Ще через два роки по тому, аж з Комі АРСР, мені надіслали «Справку о реабилитации» ГУЦУЛЯКА Іллі Юрійовича, датовану 24 лютого 1992 року.
Отримавши ці документи на руки, надіслав до Львова, де знаходилася «Военная прокуратура Краснознаменного Прикарпатского военного округа» чергового листа з проханням повідомити бодай біографічні відомості ГУЦУЛЯКА Іллі Юрійовича, а також відповісти на кілька питань. Зокрема, чи є у двох віднайдених архівних справах його особисті фотографії, а також бодай якісь згадки про Ольгу Кобилянську тощо. Невдовзі мені надіслали відповідь (лист від 9 червня 1992 року). Не задовольнившись отриманою інформацією, звернувся з проханням надати мені можливість ознайомитися з його архівними кримінальними справами.
Зокрема, мене вразила невідповідність того, що колишній офіцер армії Австро-Угорщини, який після її розвалу та окупації Буковини Румунією, свідомо відмовившись від румунського громадянства, прийняв замість нього «громадянство Німеччини», радянськими слідчими чомусь був оголошений «офіцером запасу Румунської армії». Звинувачення у тому, що він шпигував на користь Румунії з 1921 по 1926 рр., виглядало ще неймовірніше. А якщо й шпигував, то що до того Радянському Союзу, запитується? До того ж, як було мені відомо з сімейних переказів, насправді Ілля Юрійович ГУЦУЛЯК походив з бідної сім'ї, а не з багатої, як це вказано у справі: «по социальному происхождению – он крупный собственник». Саме бідність змусила його, ще зовсім молодого хлопця, вступити на службу до австрійської армії. Зауважу, що на момент розпаду цієї імперії у 1918 році йому було лише 18 років. У подальшому він справді зумів розбагатіти, ставши власником чи співвласником фірми (не знаю достеменно), що займалася міжнародними пасажирськими перевезеннями.
Незабаром по тому, у 1992 році, мене запросили до управління СБУ в Чернівецькій області, що на вулиці Шевченка, де у приймальні для громадян дали можливість прочитати одну з двох кримінальних справ чоловіка моєї бабусі ГУЦУЛЯКА Іллі Юрійовича. Це була друга справа, порушена проти нього вже під час відбування покарання за «шпигунство», наслідком якої став розстріл цієї людини.
Зробити якісь копії чи виписки з неї мені тоді не вдалося. Тому, тільки по пам'яті, пригадую, що саме вичитав в ній. Перебуваючи вже у таборі він, як громадянин Німеччини, наважився написати листа німецькою мовою до якогось дипломатичного представництва у Москві з проханням об'єктивно розібратися у його справі, а також висловив прохання потурбуватися про долю його дружини Елеонори, що мешкала у Чернівцях. До слова, саме ця обставина, за відсутності фотографій у справі, дозволила достеменно встановити, що йдеться саме про чоловіка моєї бабусі. Адже це жіноче ім'я не було надто поширеним. Листа, звісно, перехопили. Справа, окрім оригіналу цього листа, містила також переклад послання. Було там і кілька свідчень інших засуджених, які відбували покарання разом із ГУЦУЛЯКОМ Іллею Юрійовичем. У них ці люди, зокрема, вказували на те, що у розмовах з ними він, нібито, не раз говорив про те, що «у вас тут справжнє пекло», «визволити з якого може тільки Німеччина». Цього виявилося достатньо для того, щоб засудженого ГУЦУЛЯКА Іллю Юрійовича вдруге судили, після чого визнали винним «в совершении контрреволюционной агитации среди осужденных ИТЛ» та 29 листопада 1941 року розстріляли.
Така ось типова чернівецька історія пригадалася мені ранком дорогою на роботу. І що з того, що ця історія — моя сімейна...
Бабуся зазвичай мало розмовляла зі мною про свого чоловіка Гуцуляка Іллю Юрійовича. Тому єдине, що вдалося довідатися безпосередньо від неї, то це про те, що він, нібито, пропав безвісти під час Другої світової війни. Водночас усе свідчило про те, що бабуся точно не знала, що ж саме насправді трапилося з ним. Адже у розмовах з дорослими родичами часто висловлювала сподівання, що він міг якимось дивним чином врятуватися і досі живе десь у Канаді. Інколи також здавалося, що вона досі чекає звістки від нього. Слів «арешт» чи «заслання», зі зрозумілих причин, при мені вона ніколи не вживала. Та й мій підлітковий вік – на час її смерті мені не виповнилося й 13 — не сприяв кращому розумінню цієї життєвої трагедії.
Зацікавитися долею людини з цим ім'ям спонукало також і те, що воно – це ім'я — було викарбовано на могильному пам'ятнику, встановленому на Руському цвинтарі у Чернівцях. На плиті, зокрема, значилося «ГУЦУЛЯК Ілля», роки життя «1900–1941», а ще підпис: «дружина». Хоча від самої бабусі та батьків завжди добре знав: насправді на цьому місці здійснено лише одне поховання. А тіла чоловіка на ім'я ГУЦУЛЯК Ілля Юрійович там ніколи не було. Згадка про нього є лише даниною пам'яті!
Після смерті бабусі у 1983 році в її особистих речах ми виявили кілька списаних дрібних почерком поштових листівок, адресованих на її чернівецьку адресу з Комі АССР. Пригадую також, що замість назви області на них було вказано «Сев. Буковина». У листівках, які виявилися листами Іллі Юрійовича ГУЦУЛЯКА до своєї дружини – моєї майбутньої бабусі, пригадую його прохання надіслати, по змозі, «шалик» або якісь продукти харчування, наприклад, цибулю, часник чи сало. У нашій сім'ї при цьому завжди любили наголошувати: до арешту цей чоловік ніколи не вживав такої їжі, а на зоні, очевидно, змушений був це робити. Проте найбільше інтригувало повторюване у кількох листівках поспіль прохання: звернутися по допомогу до «О.Коб.», а також передані їй вітання. А ще запитання: «чи не могла б вона для мене щось зробити». Остання обставина – очікування допомоги з боку загадкової «О.Коб.» — змушувало припускати, що йдеться, швидше за все, про видатну українську письменницю Ольгу Юліанівну Кобилянську. На жаль, зберегти ці листівки нашій родині не вдалося. Тому зараз їх зміст можна відтворити лише по пам'яті.
Наприкінці 80-х – на початку 90-х років, коли почався процес реабілітації жертв політичних репресій, я, на той час вже студент історичного факультету ЧДУ, навідався до прокуратури Чернівецької області, де написав заяву з проханням реабілітувати чоловіка моєї бабусі – ГУЦУЛЯКА Іллю Юрійовича. Через деякий час мені повідомили: позаяк його було засуджено за військові злочини, зокрема, «шпіонаж», то розглядати цю справу має військова прокуратура, куди мою заяву передали для реагування. Тоді ж із листа від 12 листопада 1990 року, надісланого мені з «Военной прокуратуры Краснознаменного Прикарпатского военного округа», довідався деякі подробиці про справжню долю ГУЦУЛЯКА Іллі Юрійовича. Ще через два роки по тому, аж з Комі АРСР, мені надіслали «Справку о реабилитации» ГУЦУЛЯКА Іллі Юрійовича, датовану 24 лютого 1992 року.
Отримавши ці документи на руки, надіслав до Львова, де знаходилася «Военная прокуратура Краснознаменного Прикарпатского военного округа» чергового листа з проханням повідомити бодай біографічні відомості ГУЦУЛЯКА Іллі Юрійовича, а також відповісти на кілька питань. Зокрема, чи є у двох віднайдених архівних справах його особисті фотографії, а також бодай якісь згадки про Ольгу Кобилянську тощо. Невдовзі мені надіслали відповідь (лист від 9 червня 1992 року). Не задовольнившись отриманою інформацією, звернувся з проханням надати мені можливість ознайомитися з його архівними кримінальними справами.
Зокрема, мене вразила невідповідність того, що колишній офіцер армії Австро-Угорщини, який після її розвалу та окупації Буковини Румунією, свідомо відмовившись від румунського громадянства, прийняв замість нього «громадянство Німеччини», радянськими слідчими чомусь був оголошений «офіцером запасу Румунської армії». Звинувачення у тому, що він шпигував на користь Румунії з 1921 по 1926 рр., виглядало ще неймовірніше. А якщо й шпигував, то що до того Радянському Союзу, запитується? До того ж, як було мені відомо з сімейних переказів, насправді Ілля Юрійович ГУЦУЛЯК походив з бідної сім'ї, а не з багатої, як це вказано у справі: «по социальному происхождению – он крупный собственник». Саме бідність змусила його, ще зовсім молодого хлопця, вступити на службу до австрійської армії. Зауважу, що на момент розпаду цієї імперії у 1918 році йому було лише 18 років. У подальшому він справді зумів розбагатіти, ставши власником чи співвласником фірми (не знаю достеменно), що займалася міжнародними пасажирськими перевезеннями.
Незабаром по тому, у 1992 році, мене запросили до управління СБУ в Чернівецькій області, що на вулиці Шевченка, де у приймальні для громадян дали можливість прочитати одну з двох кримінальних справ чоловіка моєї бабусі ГУЦУЛЯКА Іллі Юрійовича. Це була друга справа, порушена проти нього вже під час відбування покарання за «шпигунство», наслідком якої став розстріл цієї людини.
Зробити якісь копії чи виписки з неї мені тоді не вдалося. Тому, тільки по пам'яті, пригадую, що саме вичитав в ній. Перебуваючи вже у таборі він, як громадянин Німеччини, наважився написати листа німецькою мовою до якогось дипломатичного представництва у Москві з проханням об'єктивно розібратися у його справі, а також висловив прохання потурбуватися про долю його дружини Елеонори, що мешкала у Чернівцях. До слова, саме ця обставина, за відсутності фотографій у справі, дозволила достеменно встановити, що йдеться саме про чоловіка моєї бабусі. Адже це жіноче ім'я не було надто поширеним. Листа, звісно, перехопили. Справа, окрім оригіналу цього листа, містила також переклад послання. Було там і кілька свідчень інших засуджених, які відбували покарання разом із ГУЦУЛЯКОМ Іллею Юрійовичем. У них ці люди, зокрема, вказували на те, що у розмовах з ними він, нібито, не раз говорив про те, що «у вас тут справжнє пекло», «визволити з якого може тільки Німеччина». Цього виявилося достатньо для того, щоб засудженого ГУЦУЛЯКА Іллю Юрійовича вдруге судили, після чого визнали винним «в совершении контрреволюционной агитации среди осужденных ИТЛ» та 29 листопада 1941 року розстріляли.
Така ось типова чернівецька історія пригадалася мені ранком дорогою на роботу. І що з того, що ця історія — моя сімейна...
0 коментарів