"Понад все вони любили свій коханий край..."
За вже більше ніж тисячолітню історію існування на долю України випало чимало.
Попри те, що один з її кращих синів — Володимир Винниченко — переконував колись давно, що вітчизняну історію слід читати лише із заспокійливими краплями у руках, вихованого на жорстоких реаліях сьогодення обивателя навряд чи ще можна бодай чимось здивувати. Проте є в її тривалому історичному розвитку подія, неймовірний трагізм й водночас сила символізму якої не залишить байдужим навіть найчерствіше серце.
Утворена навесні 1917 року, внаслідок демократичної революції у Російській імперії, Українська Центральна рада (УЦР) проіснувала понад рік. Непросте становище відродженої України особливо ускладнилося після контрреволюційного за своєю суттю більшовицького перевороту 25 жовтня (7листопада за н.ст.) у Петрограді. Генеральний секретаріат на чолі з Винниченком недвозначно заявив, що «буде рішуче боротись зі всякими спробами підтримувати петроградське повстання». Нагальна необхідність термінового вирішення найскладніших проблем внутрішнього та зовнішнього життя країни змусили її тодішнє керівництво вжити цілий ряд невідкладних заходів. Зокрема, щодо виведення країни зі стану світової війни та проголошення спочатку автономії УНР у складі Росії, а потім і її цілковитої незалежності.
Очолювана Леніним Рада Народних Комісарів відповіла на кроки Центральної ради ультиматумом від 4 грудня 1917 року, невиконання безпідставних вимог якого упродовж 48 годин розцінювала як «стан відкритої війни» між Радянською Росією та УНР.
Після невдалої спроби більшовиків переобрати УЦР на І Всеукраїнському з'їзді рад у Києві в грудні 1917 року частина його пробільшовицьки налаштованих делегатів переїхала до Харкова, де проголосила встановлення в УНР радянської влади. То дурниця, що делегати так званого харківського з'їзду представляли менше третини з усіх існуючих тоді в Україні рад, адже набагато важливішим було те, що за ними була абсолютна підтримка Росії.
Вже наприкінці грудня 1917 року запрошені маріонетковим українським радянським урядом російські війська розпочали повномасштабний наступ проти УНР та Центральної ради. Саме тоді, чи не вперше у радянській історії, було випробувано прийом, до якого пізніше не раз вдаватимуться творці радянської імперії при вирішенні своїх територіальних суперечок з сусідами. Війни проти фінського, афганського, зрештою, чеченського народів хоча й вестимуться силами російської армії, завжди виправдовуватимуться міфічними проханнями про допомогу так званих «народних урядів», утворених за сприяння «п'ятої колони» Москви у відповідних державах.
Провідники УЦР свого часу не подбали про формування дієздатної армії, оскільки вважали її «засобом панування буржуазії». Вже до кінця січня 1918 року більшовики вийшли до Києва. Для УЦР життєво важливо було утримати місто до підписання мирного договору і виведення країни зі стану світової війни. Один із підступів до нього охороняли юнкери 1-ї Київської юнацької школи ім. Богдана Хмельницького. Коли стало відомо про наближення до Києва 6-тисячного більшовицького загону на чолі з Муравйовим, на підмогу їм перекинули сотню новоствореного Студентського куреня.
Командир 550 юнкерів, 130 студентів та 20 офіцерів сотник Аверкій Гончаренко вирішив зустріти ворога біля станції Крути. Викопані останніми захисниками стародавньої столиці шанці простягнулися засніженим полем обабіч високого насипу залізничного полотна. Перпендикулярно до нього: ліворуч — юнкери, праворуч — студенти й учні. Колією рухався імпровізований панцерник з однією гарматою та двома кулеметами. Нерівний бій тривав упродовж цілого дня 29 січня 1918 року. Відбиваючи шалені атаки, переважаючі майже у 10 разів сили захисників ворога, юнаки протрималися до темряви. Від перегріву заклинило рушниці та кулемети. Зрештою, оточені й притиснуті більшовиками до залізничного полотна, втративши майже половину свого складу, стрільці розпочали організований відступ до потягу, який чекав на них за 2 км від станції Крути.
У темряві одна чота (27 бійців) втратила орієнтири і вийшла на світло станції, на той час вже зайнятої більшовиками. «Майже всі, кого взяли до полону, — згадував один з учасників бою, — були по-звірячому покалічені під час розстрілу. Трупи були з розбитими головами, повибиваними прикладами зубами, часом і повиколюваними багнетами очима, відрізаними носами і вухами. Кілька трупів з розпоротими животами цілком не вдалося розпізнати, настільки вони були знівечені. Одного з нерозпізнаних у Києві розпізнала мати за монограмою на сорочці». Решті вдалося врятуватися, розібравши за собою колію. 8 лютого війська Муравйова все-таки взяли Київ.
Коли через деякий час, з допомогою німецько-австрійського війська, УЦР поверне собі контроль над столицею, 27 загиблих під Крутами героїв (тих, яких вдасться віднайти) 19 березня 1918 р. перепоховають на Аскольдовій могилі. Два дні родини впізнаватимуть тіла своїх закатованих дітей у тупику на Київському залізничному вокзалі. Серед промов під час похорону героїв, у якому взяли участь керівники держави і уряду, тисячі киян, домінуватимуть слова матері одного із загиблих: "… коли Україні потрібні наші діти, — хай ідуть. Тільки покляніться, що Україна не загинула, і тоді я не буду плакати, не буду вбиватись за єдиним моїм сином".
У радянські часи другу святу для українців могилу над Дніпром зрівняють з землею, а на її місці розіб'ють парк. Зараз братську могилу героїв Крут у Києві відновлено. Проте поки що, на жаль, вона так і не стала місцем паломництва і проведення найважливіших державних заходів за участю керівників країни. Трапляється навіть чути думки про марність їхнього подвигу. Невже країна, в якій ми живемо, — не Україна?
(Текст 2003 року)
Попри те, що один з її кращих синів — Володимир Винниченко — переконував колись давно, що вітчизняну історію слід читати лише із заспокійливими краплями у руках, вихованого на жорстоких реаліях сьогодення обивателя навряд чи ще можна бодай чимось здивувати. Проте є в її тривалому історичному розвитку подія, неймовірний трагізм й водночас сила символізму якої не залишить байдужим навіть найчерствіше серце.
Утворена навесні 1917 року, внаслідок демократичної революції у Російській імперії, Українська Центральна рада (УЦР) проіснувала понад рік. Непросте становище відродженої України особливо ускладнилося після контрреволюційного за своєю суттю більшовицького перевороту 25 жовтня (7листопада за н.ст.) у Петрограді. Генеральний секретаріат на чолі з Винниченком недвозначно заявив, що «буде рішуче боротись зі всякими спробами підтримувати петроградське повстання». Нагальна необхідність термінового вирішення найскладніших проблем внутрішнього та зовнішнього життя країни змусили її тодішнє керівництво вжити цілий ряд невідкладних заходів. Зокрема, щодо виведення країни зі стану світової війни та проголошення спочатку автономії УНР у складі Росії, а потім і її цілковитої незалежності.
Очолювана Леніним Рада Народних Комісарів відповіла на кроки Центральної ради ультиматумом від 4 грудня 1917 року, невиконання безпідставних вимог якого упродовж 48 годин розцінювала як «стан відкритої війни» між Радянською Росією та УНР.
Після невдалої спроби більшовиків переобрати УЦР на І Всеукраїнському з'їзді рад у Києві в грудні 1917 року частина його пробільшовицьки налаштованих делегатів переїхала до Харкова, де проголосила встановлення в УНР радянської влади. То дурниця, що делегати так званого харківського з'їзду представляли менше третини з усіх існуючих тоді в Україні рад, адже набагато важливішим було те, що за ними була абсолютна підтримка Росії.
Вже наприкінці грудня 1917 року запрошені маріонетковим українським радянським урядом російські війська розпочали повномасштабний наступ проти УНР та Центральної ради. Саме тоді, чи не вперше у радянській історії, було випробувано прийом, до якого пізніше не раз вдаватимуться творці радянської імперії при вирішенні своїх територіальних суперечок з сусідами. Війни проти фінського, афганського, зрештою, чеченського народів хоча й вестимуться силами російської армії, завжди виправдовуватимуться міфічними проханнями про допомогу так званих «народних урядів», утворених за сприяння «п'ятої колони» Москви у відповідних державах.
Провідники УЦР свого часу не подбали про формування дієздатної армії, оскільки вважали її «засобом панування буржуазії». Вже до кінця січня 1918 року більшовики вийшли до Києва. Для УЦР життєво важливо було утримати місто до підписання мирного договору і виведення країни зі стану світової війни. Один із підступів до нього охороняли юнкери 1-ї Київської юнацької школи ім. Богдана Хмельницького. Коли стало відомо про наближення до Києва 6-тисячного більшовицького загону на чолі з Муравйовим, на підмогу їм перекинули сотню новоствореного Студентського куреня.
Командир 550 юнкерів, 130 студентів та 20 офіцерів сотник Аверкій Гончаренко вирішив зустріти ворога біля станції Крути. Викопані останніми захисниками стародавньої столиці шанці простягнулися засніженим полем обабіч високого насипу залізничного полотна. Перпендикулярно до нього: ліворуч — юнкери, праворуч — студенти й учні. Колією рухався імпровізований панцерник з однією гарматою та двома кулеметами. Нерівний бій тривав упродовж цілого дня 29 січня 1918 року. Відбиваючи шалені атаки, переважаючі майже у 10 разів сили захисників ворога, юнаки протрималися до темряви. Від перегріву заклинило рушниці та кулемети. Зрештою, оточені й притиснуті більшовиками до залізничного полотна, втративши майже половину свого складу, стрільці розпочали організований відступ до потягу, який чекав на них за 2 км від станції Крути.
У темряві одна чота (27 бійців) втратила орієнтири і вийшла на світло станції, на той час вже зайнятої більшовиками. «Майже всі, кого взяли до полону, — згадував один з учасників бою, — були по-звірячому покалічені під час розстрілу. Трупи були з розбитими головами, повибиваними прикладами зубами, часом і повиколюваними багнетами очима, відрізаними носами і вухами. Кілька трупів з розпоротими животами цілком не вдалося розпізнати, настільки вони були знівечені. Одного з нерозпізнаних у Києві розпізнала мати за монограмою на сорочці». Решті вдалося врятуватися, розібравши за собою колію. 8 лютого війська Муравйова все-таки взяли Київ.
Коли через деякий час, з допомогою німецько-австрійського війська, УЦР поверне собі контроль над столицею, 27 загиблих під Крутами героїв (тих, яких вдасться віднайти) 19 березня 1918 р. перепоховають на Аскольдовій могилі. Два дні родини впізнаватимуть тіла своїх закатованих дітей у тупику на Київському залізничному вокзалі. Серед промов під час похорону героїв, у якому взяли участь керівники держави і уряду, тисячі киян, домінуватимуть слова матері одного із загиблих: "… коли Україні потрібні наші діти, — хай ідуть. Тільки покляніться, що Україна не загинула, і тоді я не буду плакати, не буду вбиватись за єдиним моїм сином".
У радянські часи другу святу для українців могилу над Дніпром зрівняють з землею, а на її місці розіб'ють парк. Зараз братську могилу героїв Крут у Києві відновлено. Проте поки що, на жаль, вона так і не стала місцем паломництва і проведення найважливіших державних заходів за участю керівників країни. Трапляється навіть чути думки про марність їхнього подвигу. Невже країна, в якій ми живемо, — не Україна?
(Текст 2003 року)
1 коментар
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.