Комплекс Понтія Пілата, або Президентом Януковича зробили ті, хто проголосував «проти всіх»
Сумарна кількість тих, хто проголосував за Юлію Тимошенко та «проти всіх», згідно з даними усіх оприлюднених екзит-полів, а відтак і даних ЦВК перевищує кількість голосів, відданих за ймовірного переможця виборчих перегонів в Україні Віктора Януковича. Напередодні виборів аналітики застерігали виборців: заклики політиків голосувати «проти всіх» насправді є такою ж передвиборчою технологією, як поширення «чорного піару» чи публікація замовних рейтингів. Більшість із них також сходилися у думці, що задіяна технологія вигідна саме Віктору Януковичу. Правильність думки засвідчують оголошені результати екзит-полів.
Ще одним промовистим підсумком оголошених результатів екзит-полів є менша, ніж очікувалось підтримка лідера перегонів Віктора Януковича. Принаймні він сам, так само як і його представники на місцях, не раз говорили, що відрив між ним і Юлією Тимошенко мав би бути не менше 10 відсотків. Щоб перемога була переконливішою.
Натомість результати засвідчують: більше половини всіх виборців (сумарно) голосували проти ймовірного переможця. А якщо до цього додати, що Тимошенко перемогла у більшій кількості областей України, то стає очевидно: правити розколотою країною новому главі держави буде не просто. До слова, якби в Україні діяла американська виборча система, то президентом стала би саме Тимошенко, яку, нагадаю, підтримало більше число (кількісно) областей (штатів) країни.
Оце прочитав блог одного не дуже відомого вітчизняного чи то письменника, чи то шоумена з чернівецьким корінням, де він розмірковує про гіпотетичну силу того мільйона українців (дехто поспішив назвати їх ледь не новою елітою), які під час другого туру голосування не підтримали жодного кандидата, і не зміг втриматися від маленького історичного екскурсу. Думаю, що можу собі це дозволити, бо сам був у аналогічній ситуації. Щоправда не цього разу, а на президентських виборах 1999 року. Тоді, нагадаю, до другого туру так само вийшли два нібито однаково поганих кандидати: чинний на той час президент Леонід Кучма, який змагався за переобрання, і лідер комуністів Петро Симоненко. Розіграна, як по нотах технологічна комбінація, коли до другого туру не пропустили опозиційного політика – тоді на це місце претендував Олександр Мороз (чим тобі не новітній Сергій Тігіпко?), обернулася переконливою перемогою нібито меншого зла — Леоніда Кучми.
Піддавшись застосованій ще на виборах у сусідній Росії маніпуляції, опозиційно налаштовані українці слухняно потягнулися до виборчих скриньок віддавати свої голоси за… чинного президента. Це тоді я голосував проти обох кандидатів. І неабияк пишався з того, що виявився розумнішим за більшість суспільства. Те саме зараз, напевно, відчувають нинішні «противсіхи». Таких як я тоді також набралося майже мільйон виборців. (Цифра нічого не нагадує?). До слова, свою вагому думку стосовно тих комплексів, які виборці компенсують займаючи ту чи іншу позицію під час виборів, мали би оприлюднити психіатри. Адже очевидно, що коли особистих життєвих досягнень катма, компенсувати відчуття змарнованого життя часто може саме гіпотетичне єднання з прохідним кандидатом. Тоді його успіх, який насправді не має нічого спільного з успіхом кожної конкретної особистості, сприймається як власне досягнення. Чи не в цьому причина того, що зубожілі люмпени навипередки голосують за кандидатів-мільйонерів, та ще й щиро гризуться через них між собою? А які приховані комплекси змушують голосувати «проти всіх»? Власна зарозумілість? Юнацький максималізм? Притумлена образа завдана кандидатом? Чи банальне бажання виглядати непричетним, водночас залишаючи собі свободу для маневру? Бо хто його знає, хто переможе, а ось спалювати усі мости для відступу негоже.
Проте повернімося до історії. З того часу минуло десять років! По різному склалася доля тодішніх політичних кумирів — як переможців, так і аутсайдерів. Єдине, що не змінилося, то це ситуація у країні. Ми так само героїчно боремося з перманентною кризою, розриваючись у розтяжці між Сходом і Заходом, перебуваємо поза ЄС і НАТО (на відміну від центрально- і східноєвропейських країн, які за це десятиліття здолали цей бар'єр), досі не провели вкрай необхідних реформ, що більше саме існування країни досі під питанням. Подякуймо в цьому місці і найбільш українському президенту Віктору Ющенку. Стільки шкоди національній ідеї, скільки завдав їй Ющенко Україні не завдавали навіть вороги. Бо це ще треба уміти бути таким бездарним правителем, щоб так потужно дискредитувати усе українське.
Можливо, саме тому цього разу голосував не проти всіх, а за. За своє право обирати собі президента, за своє право жити у європейській не тільки за місцем розташування країні, за своє право на гідну освіту і медицину. Позиція «проти всіх», можливо, була б правильною, якби після подій 1999 року ці люди себе справді якось проявили. Наприклад, змусили Кучму рахуватися зі своєю позицією. Чи бодай організаційно оформилися у партію, яку провели до парламенту. Але де там. Насправді нічого подібного не трапилося. Сподіватися, що цього разу буде інакше може хіба що наївний. Не той рівень політичної культури…
Тому перетворюватися на такого собі Понтія Пілата, залишатися нібито білим і пухнастим, коли поруч вирішується доля країни, нехай і з нав'язаними суспільству фальшивими лідерами, спостерігати за тим, як її розпинатимуть, цього разу наміру не мав. Як би там не було, але вибори — це також і референдум. Нехай і з нав'язаних стереотипів. Тому незалежно від того, якими насправді є погляди переможців (швидше за все у них їх просто немає), рахуватися з ними самими породженими ілюзіями повинні й вони. Так, я голосував за ілюзію. Ілюзію демократії, європейського вибору і гідного життя. Ілюзію, яка того варта...
Ще одним промовистим підсумком оголошених результатів екзит-полів є менша, ніж очікувалось підтримка лідера перегонів Віктора Януковича. Принаймні він сам, так само як і його представники на місцях, не раз говорили, що відрив між ним і Юлією Тимошенко мав би бути не менше 10 відсотків. Щоб перемога була переконливішою.
Натомість результати засвідчують: більше половини всіх виборців (сумарно) голосували проти ймовірного переможця. А якщо до цього додати, що Тимошенко перемогла у більшій кількості областей України, то стає очевидно: правити розколотою країною новому главі держави буде не просто. До слова, якби в Україні діяла американська виборча система, то президентом стала би саме Тимошенко, яку, нагадаю, підтримало більше число (кількісно) областей (штатів) країни.
Оце прочитав блог одного не дуже відомого вітчизняного чи то письменника, чи то шоумена з чернівецьким корінням, де він розмірковує про гіпотетичну силу того мільйона українців (дехто поспішив назвати їх ледь не новою елітою), які під час другого туру голосування не підтримали жодного кандидата, і не зміг втриматися від маленького історичного екскурсу. Думаю, що можу собі це дозволити, бо сам був у аналогічній ситуації. Щоправда не цього разу, а на президентських виборах 1999 року. Тоді, нагадаю, до другого туру так само вийшли два нібито однаково поганих кандидати: чинний на той час президент Леонід Кучма, який змагався за переобрання, і лідер комуністів Петро Симоненко. Розіграна, як по нотах технологічна комбінація, коли до другого туру не пропустили опозиційного політика – тоді на це місце претендував Олександр Мороз (чим тобі не новітній Сергій Тігіпко?), обернулася переконливою перемогою нібито меншого зла — Леоніда Кучми.
Піддавшись застосованій ще на виборах у сусідній Росії маніпуляції, опозиційно налаштовані українці слухняно потягнулися до виборчих скриньок віддавати свої голоси за… чинного президента. Це тоді я голосував проти обох кандидатів. І неабияк пишався з того, що виявився розумнішим за більшість суспільства. Те саме зараз, напевно, відчувають нинішні «противсіхи». Таких як я тоді також набралося майже мільйон виборців. (Цифра нічого не нагадує?). До слова, свою вагому думку стосовно тих комплексів, які виборці компенсують займаючи ту чи іншу позицію під час виборів, мали би оприлюднити психіатри. Адже очевидно, що коли особистих життєвих досягнень катма, компенсувати відчуття змарнованого життя часто може саме гіпотетичне єднання з прохідним кандидатом. Тоді його успіх, який насправді не має нічого спільного з успіхом кожної конкретної особистості, сприймається як власне досягнення. Чи не в цьому причина того, що зубожілі люмпени навипередки голосують за кандидатів-мільйонерів, та ще й щиро гризуться через них між собою? А які приховані комплекси змушують голосувати «проти всіх»? Власна зарозумілість? Юнацький максималізм? Притумлена образа завдана кандидатом? Чи банальне бажання виглядати непричетним, водночас залишаючи собі свободу для маневру? Бо хто його знає, хто переможе, а ось спалювати усі мости для відступу негоже.
Проте повернімося до історії. З того часу минуло десять років! По різному склалася доля тодішніх політичних кумирів — як переможців, так і аутсайдерів. Єдине, що не змінилося, то це ситуація у країні. Ми так само героїчно боремося з перманентною кризою, розриваючись у розтяжці між Сходом і Заходом, перебуваємо поза ЄС і НАТО (на відміну від центрально- і східноєвропейських країн, які за це десятиліття здолали цей бар'єр), досі не провели вкрай необхідних реформ, що більше саме існування країни досі під питанням. Подякуймо в цьому місці і найбільш українському президенту Віктору Ющенку. Стільки шкоди національній ідеї, скільки завдав їй Ющенко Україні не завдавали навіть вороги. Бо це ще треба уміти бути таким бездарним правителем, щоб так потужно дискредитувати усе українське.
Можливо, саме тому цього разу голосував не проти всіх, а за. За своє право обирати собі президента, за своє право жити у європейській не тільки за місцем розташування країні, за своє право на гідну освіту і медицину. Позиція «проти всіх», можливо, була б правильною, якби після подій 1999 року ці люди себе справді якось проявили. Наприклад, змусили Кучму рахуватися зі своєю позицією. Чи бодай організаційно оформилися у партію, яку провели до парламенту. Але де там. Насправді нічого подібного не трапилося. Сподіватися, що цього разу буде інакше може хіба що наївний. Не той рівень політичної культури…
Тому перетворюватися на такого собі Понтія Пілата, залишатися нібито білим і пухнастим, коли поруч вирішується доля країни, нехай і з нав'язаними суспільству фальшивими лідерами, спостерігати за тим, як її розпинатимуть, цього разу наміру не мав. Як би там не було, але вибори — це також і референдум. Нехай і з нав'язаних стереотипів. Тому незалежно від того, якими насправді є погляди переможців (швидше за все у них їх просто немає), рахуватися з ними самими породженими ілюзіями повинні й вони. Так, я голосував за ілюзію. Ілюзію демократії, європейського вибору і гідного життя. Ілюзію, яка того варта...
0 коментарів